І заодно, неначе
Каріятида камінна,
на стійці!
І заодно без скарги слова, все готова
дитиночці, своїй пестійці,
до уст спрагнених чашу золоту подати,
Вона – та Мати!
А все ж Вона у всесвіті витає…
Орел – у грудях крила розвиває…
думки летять аж там, сягають звізд…
Вона відчути мусить щастя
Й горе і пити, пити мусить із усіх джерел,
і зрушить землю всю і зрушить море,
щоби збагнути лиш оте життя…
Вона ж кормителька не тільки тіла;
душі дитини мусить дати зміст
Вона – невтомна, всеосяжна Мати!
Душа Її перекипіла
і болем, і любов’ю…
Душа її купається промінням,
та знає й чорний вир незміряних глибин…
Душа Її – крилатість!
Душа Її – наказ і чин!
Все перед нею далеч, шлях стремлінь
і візія доріг розвою,
обновлення для поколінь…
Ім’я її єдине – Мати –
нерозлучно з нами!
З юрби, з буденщини
Вона одна, єдина Мати,
Достойно виростає понад рами…
Із віч Її сіяє святість…
І світло з дна душі освітлює їх,
вінчає сяйвом оріфлями!
