Хоч собі мала я Нуся,
(Я лиш перший рік учуся)
Та свідоцтва не боюся.
Але в тім немає дива,
Я трудяща, не лінива.
Кажуть, цей не зна, що горе,
Хто ту лінь хоч раз поборе.
Рік ці чий на те я вчилась,
Щоб тепер не соромилась.
Ось покажу вам усім:
“Дуже добре” є аж сім,
Є “відмінно” щось аж три —
Ой, я вчилась день по дни,
Працювала пильно вдома,
Хоч не раз тяжка утома
На моїм усіла чолі.
Та зате я перша в школі
Я учуся, милий Боже,
Аж не раз мене сон зможе,
А не раз, як сонце гріло,
То і серце затремтіло,
Рвалось до забав, до волі
Та я вчуся вдома… в школі. .
Це свідоцтво без догани!
Знаю, вуйко мій коханий
Тішитись найбільш ним буде.
Признаюсь вам, добрі люди,
Не було між нами згоди:
Вуйко клопіт зразу мав,
Як в науці із “природи”
І в рахунках помагав.
Слухати я не хотіла,
Ще тоді про ляльку мріла.
Та до праці звикла вскорі,
Погодились ми по спорі
І без кар і без принуки
Взялась щиро до науки.
Це й учителька признала,
В мене пильність би “тривала”
Є “похвальні” обичаї,
Клас таких не кожен має.
Та у тім нема і дива,
Хоч я з роду вередлива,
Але в школі уважаю
І за це “похвальні” маю.
Клас нема ще лиш з музики,
“Дуже добре” – всі язики.
В рубриці: вкраїнська мова,
Є “відлично”! — Ой, чудова,
Милозвучна наша мова!
Часто, хоч манить забава,
Українських віршів вчуся,
Знаю, хоч мала я Нуся,
Рідна мова наша слава!
“Добре” є з робіт ручних,
І нема оцінок злих.
Жде тепер мене свобода
Аж неділь ціліських сім!
Ще покажу вам усім,
Є у мене нагорода,
Книжечка отця цацана,
Беріжками мальована:
“Дії рідної країни”.
Що за втіха для дитини,
Як сама вже, милий Боже,
Книжку цю читати може!
Трохи труду, трохи муки
І скінчився рік науки.
Ой, багато я вже знаю
Ясно в світ цей споглядаю —
Та тепер, немов крилата,
Я до дому поспішаю,
Бо найбільша в тім заплата
І найбільше щастя в тім:
Буде дома радість всім!
Тож спішу, немов крилата.
