Мамо! А де ж бо ти, де забарилась?!
Чую твій голос – тебе ж ні, не видко?!
Скорше. Не стій же! Мамочко, швидко,
скорше! Ну! Трохи скоріше ходи!
Деж ти бувала? Що ти робила?
Ждати не хочу! Не буду!
Ой, мила –
скучно без тебе – скучно і зле!
Няня і тети всі страшно погані: –
з ними – ні, з ними гутірка не йде.
Ти забарилась більш як годину.
Ти полишила свою дитину;
ждав тут на тебе твій син!
Тут я забув сам у військо забаву,
щит поломив свій, кинув булаву,
не розумію, навіщо чин?!
Спис і шаблонка – порох і ворог –
все монотонне – зайве – пусте!
Мамо! Ой, мамо, – без тебе зле!
Син твій без тебе стає ледащо,
син твій не знає, що це та нащо?
Син твій – лобур!
Тільки з тобою йду без принуки
так до забави, як до азбуки.
Тільки при тобі рвуся до кріса
і не боюся вовка ні біса, –
йду поза браму… йду поза мур!
Мамочко, мамо! –
дужий я, сильний, справжній козак!
В серці моїм завзяття і гнів: –
хочу торощити всіх ворогів;
славний на світ весь з мене вояк. –
Мамо, чи так?
Мамо, ходи!
Будь все зі мною; –
нашої справи вчи та навчай.
Ти на те й мама, – на забувай!
