Та зима така чудова,
Радісно її вітаю;
Повертаю знов до Львова,
Де тітусю добру маю,
Де мене жде много втіх,
Купить кожушок тітуся
І тепленькі черевики.
Не журюся, не боюся,
Хоч мороз який великий,
Хоч вкриває землю сніг.
Надворі сніг, метелиця,
Та мене це не лякає,
Бо в нас тепла є світлиця,
Вихор лиш крилом черкає,
Доторкнеться лиш вікон.
А дужчає метіль бурі,
Кинем дров у грубку вязку,
И далі бавимось без журі,
Слухаємо вуйка казку,
Казку гарну, наче сон!…
У зимі так біло-біло…
Саночками любо мчати,
Або совгатися сміло
І по льоду так гуляти
Наче в літі по траві!
Там на льодовій площаді
Чути голосну музику,
І, немов на маскараді,
Повно втіхи, сміху, крику,
Блиску на сніжистім тлі.
Так мені зима минає
Серед щастя, серед втіхи…
Лиш тоді — як завітає
Думка під ті низькі стріхи,
Де не знають всіх цих благ —
Як згадаю, що горюють
По вогких пивницях міста
Тих, що мерзнуть, голодують,
А зима гака огниста —
Відчуваю ляк і жах!
Жаль мені дітей убогих,
Хотіла б їх всіх одіти
І прогнати їх трівоги,
Дати їсти і огріти,
Звеселить на мить одну!
Годі всіх… Та все ж щось можу:
Хоч за дозволом тітусі
Забавки і одіж зложу
В пачку з написсю: “Від Нусі”,
В Захоронку занесу.
А коли згадаю села,
Де голодні діти плачуть,
Де зима їм невесела.
Світа божого не бачуть,
Лиш куняють на печі —
Про забави гнет забуду,
В небо щирі шлю моління:
Боже! для оцего люду,
Для бідноти дай проміння,
Легку зиму їм зішли!
