Валентина Каменчук – Слон Трубальський: Вірш

Був собі слон.
Великий — як слон.
Звався цей слон:
Томаш Трубальський.
Та у слона
Хиба одна:
Був оцей слон —
Забувальський!
Ноги здорові,
Справжні слонові.
Ікла — дві кістки слонові чудові.
Хобот трубою — усе у слона є,
Тільки от пам’яті в нього немає.
Друзів своїх запросив він родину
На п’яту годину.
Приходять: “Добридень!”, гукають до нього,
Немає нікого.
“Де ж це Трубальський?”
Забув! Десь подівся!
В гості прийти обіцяв
Випити склянку водички із Нілу.
Де ж він? — а також забув.
Не з’явився!
Є в нього дуже хороші малятка.
Слоник — хлоп’ятко й слонятко — дівчатко.
Батько їх любить, завжди пригортає,
Тільки як звуть їх — не пам’ятає!
Зветься синок його Білий Зубок,
А батько кличе — Дубок, Грибок.
Звуть його донечку просто Кася,
А батько кличе — Товстася, Пухкася.
І навіть, як власне ім’я вимовляє,
Коли він, наприклад, когось зустрічає,
Теж помиляється Томаш Трубальський,
І каже про себе:
“Я Тобіаш Бімбальський.”
Ще у слона і слониха жона є.
Звуть її Баня, та він забуває.
Раз чоловікові й каже слониха:
“Йди вже до лікаря, що це за лихо!
Хай хоч на старість тебе полікує!”
Слон позабув — до шевця чимчикує.
Потім заглянув ще до адвоката.
“Пам’ять у мене,— він скаржиться,— клята!
Все, що я знаю, за мить забуваю —
Може, хто скаже, чого я блукаю?”
Потім до кузні зайшов випадково.
Каже коваль:
“Вам потрібна підкова?”
Хтів підкувати.
Тут слон стрепенувся.
Все пригадав, що, на горе, забувся.
Зараз коваль його міхом обдмухав,
Глянув у горло, глянув у вухо.
Молотом гарно обстукав ковальським,
“От вам рецепт,— каже,— пане Трубальський
Ранком на голову — воду з відерця.
Й вузлик на хоботі — раджу від серця!”
Хлюпнув водою:
“Оце ваші ліки!”
І хобот вузлом зав’язав навіки.
Томаш до жінки потупав, додому.
“Що це?” та в крик.
“Не кажи-бо нікому!
Вже пам’ятаю я все, що бажаю.”
“Що ж ти бажаєш?”
“Забувся… не знаю…”