Ти не вір їм, матусю,
Що я помираю,
Ти не вір, їм кохана,
Я ж так мало прожив —
Стану вітром шаленим,
Зелен-кленом у гаю,
Стану небом високим —
В сяйві зранених крил…
Чи то страх, чи відвага?
А я того не знаю —
Нас було там багато —
Молоді, як один, —
Стали вітром шаленим.
Стали кленами в гаю,
Стали небом високим —
В сяйві спалених крил…
— Що за вітер шалений? —
Моя доня спитає.
— Що за клен цей зелений? —
Запитає жона…
Тільки мати заплаче,
Україна зітхає:
«Їх чорнобильська буря
Отруїла… Чума».
