Пам’яті жертв чорнобильської трагедії
Чорний біль… гострий страх
Посідає душу мою.
Очі бачили пекло, жах.
Молодь гинула в бою.
Красень – лейтенант став на ґанку,
Прикриваючи собою нас.
Він розумів: не побачить світанку,
Прийшов його останній час.
Але воїн вирішив: він захищає рідню.
Одягнув скафандр, взяв в руки помпу –
І пішов на вогонь, як на броню.
Серце жадало спочинку,
Палахкотіло в грудях,
Але відчував: він – Бог, –
І доля мільйонів – в його руках.
Спопеліли серця героїв.
Кров запеклася вмить.
Що ж ти, синку, накоїв? –
Старенька мати тремтить.
Світ їй в очах потемнів,
Гіркий полин отруїв душу.
«Мамо, прости,- відповів. –
Але я – воїн! Я мушу!»
Мушу іти до кінця безоглядно, сміло.
Мушу віддати життя за првеє діло.
Бо позаду – Вітчизна, її охороняю.
Буде сонце сіять, горіти – любов.
Так буде! Я знаю…
