Автор дає спочатку картину великого світу, починаючи з рослин гірського лісу, далі самих гір і нарешті всесвіту. Потім автор показує малий світ роботи хімії й атомів — ті візерунки, що вимальовуються, коли зовсім замружити очі і спостерігати, що робиться в затемненому полі очей.
Мабуть, кожен з читачів, коли не тепер, то в дитинстві, дивився так заплющеними, очима на сонце і, пропускаючи дротяні вінички променів у щілинку очей, вловлював химерну гру тих різних образів. А далі читач уже сам добере, що й до чого.
У зборках гір ясна долина,
Наповнена густим, плодючим соком,
Що аж пашить в тяжких листках,
Набряклих і зчорнілих від натуги.
На камінцях лежить плиткая річка,
Мов ящірка, поблискуючи сонцем.
Шумить захватний заколот рослин,
Що тягнуться, перестрибають, б’ються —
І рвуть жагу небес,
Змотавшись у клубок;
Розфиркують лапате віття,
Мнуть памолодь,
Спадаючи в ліанах потоком шелестінь.
Німа, ярка картина
Рослинного бою встала
На тучних землях тут між гір.
Над усіма воєначальником громохче дуб
Своїм кривим і кованим гілляччям
Під металічний листя шум.
Ізнизу рівні проводи ліан
До нього перетягнуті на крону.
Вже кілька сталок їх порвалось і скрутилось,
Мов бризнуло до них снарядом.
За річкою крутий, зелений вал
Хребта гірського звився,
Укритий бирами зелених грабів,
Лапатих кленів, кованих дубів.
На кілометр увись яряться перекоти,
Ще вище їх —
димчаста синь верхів,
А там —
блакитная безодня неба,
Де сіє бризки сонячного скла
Невтомная, густая злива
Стихійного вогню.
Змотались косма громадян зелених:
Назгортані жмути гілляк,
Туберкульозні, виснажені стебла,
І жирні памолодки, й навіть кожен лист —
І все стремить перехопити цятку сонця.
І, десь поплутавшись, добралося до низу
Та й тягне-смокче смак землі,
Припавши ротиком, немов дитина:
Цупкими капілярами руденьких корінців,
Білявих мочок і прозорих ниток.
Примружте очі в сонячний каскад —
І ось вам плинуть у прорізи мляві
Між вій притушених очей
Кружала світляні крізь галяву темноти,
Ось кільця невідомі котять шротом,
Стають, то знов пливуть у полі медовім,
Розтягуються, никнуть ланцюжками,
То знов розкидано бредуть,
Міняючи кольори й світлі тембри.
Між них, як золотий рогіз,
Росте й вимахує пучок од сонця,
Виймає шпади золоті,
Що відбиваються в воді бузковій знизу.
Обабіч їх, мов коник розпростер
Свої морські, блакитні перепонки —
Фурчить, а не летить у камерах очей.
А навкруги пливуть кружала,
Збудовані із концентричних малинових перснів,
Покладених на зеленаве тло,
Немов зімкнуто райдужні півкола,
Немов цукерковий, барвистий перетин,
У малинових і зелених кільцях
Круг синіх і червоних крапок у білім тлі.
Поміж кружалами у темряві очей — прозорі ланцюжки
Мікронними медузами пливуть у хороводах,
Перебирають, п’ють світляну муть
Од теї гри мільярдів електронів,
Що б’ють розрядами в моє закрите око
Та в розум мій несуть
Світляний свій розбіг.
Який утомний розмах двох безодень,
Сполучених свідомістю в моїх очах!
Сюди —
в безодні величі й дрібноти
Занурена пливка людська душа,
Що щуриться до них
Смутним шуканням мозку
Через короткий свій
Наземний перебіг.
А далі?
В яку тоді безодню
Моя допитлива свідомість піде,
Коротка й невгомонна, як саме життя?
Чи в ту химерну, райдужную безвість,
Де б’є невтомний дзиг незламних електронів,
Чи в карусельний гін закованих світів?
Печальна та свідомість,
Що ширить і стягає
Світи в один вузлик,
Атом — на всі світи
Ах, далі! Смерті не збагнути!
Поширено очима всесвіт залучить!
Нехай ячкть, а чи заглохне серце?
Ти, миленький, чи сердься, чи не сердься,
Тебе візьме земля, як класи, як світи.
Родився смертним чоловіком — зостанешся такий.
Поширеними віями по всесвіту махнути!
Поглянь — зелений вал грохоче із гори,
Буяє день і синява палає,
А знизу їй щемлять живі листки,
Там унизу — в зеленій бійці листя:
Життя рослинне, як і людство, їсться!
Ген у камінні річечка блищить,
Немов прозорий клей засохнув на папері,
Так само десь кружляють
Світів зірчасті, галактичні сфери,
А пташка, як весняний день,
Співає долі золотих пісень!
