З бельгійського поета Івана Жількена
Мій череп сумрачний відкрито чую я,
Червоний мозок мій, мов гидкий звір, сія.
Він, як безмірний спрут, звивається, повзе,
Зненацька плигає і в воздусі пливе.
Позаду нерви довгії волоче мозок мій
Та тягне мацаки, смокців ворушить рій.
Пливе радіючи вночі серед гілок…
Він робить засідки на діток та жінок.
Ось здобич вишукав, і тяжкий його зір,
Немов жарина світиться, він рад, як чорт, як звір,
О, горе для вас, мрійники, бо вас тепера ждуть
Обіймів кільця страшнії — вас здушить лютий спрут.
Жадає мозку він, де живчик б’є ідей:
Він п’є живую кров поетів і дітей.
Він все проглинує — бажання, думи, сни,
І сніг невинності, і полум’я краси —
Й бенкет закінчивши, насичений летить
Та в череп мій вповзає спрут, щоб виспатись, спочить.
