Валер’ян Поліщук – Літнє: Вірш

Іду полями бадьоро.
Простір зелений навколо.
Сонце.
Полотниці:
— Котра година, товаришу?
— Друга.
І далі пішла дороги
Сіра смуга
Під ноги.
Теплий вітер пругко
Притискається до грудей моїх,
Наче персами дівчина.
Чує, чує ухо,
Як десь стрижуть далеко ножичками колоски.
Темна тінь від хмари
Пробіжить полями,
У розділ загляне,
Вирине на гору знову, —
Мов чорнильна пляма
На зеленому папері розіллється.
Далі полем чепуриться
Молоденька гречка.
Між зеленим житом
Наче хтось розкидав клаптики червоні —
Маки, маки, маки…
Наче устонька у теї жінки молодої,
Що з обличчям біло-матовим.
То вона мені казала:
«Як була маленькою,
Ой і плакала ж я, плакала,
Коли батенька побачила за ґратами.
А багаті каси ті казеннії
Та не ґрати то тюремнії,
Татко за ґратами
Якісь гроші виплачує…
Не знаю — та й плачу я, плачу я,
Чого татка посадили у клітину,
Мив звірину»?..
Люди, люди! Нащо ви з замками й без замків за ґратами,
Як тут лан широкий у квітках —
Вільний я посеред поля,
Наче птах.
Полуденники і бджоли
Угорі між сонцем і житами
Монотонний спів провадять
На одній струні…
Ось волошка дивиться благанно.
— Хочеш, квітонько, до мене ти на груди?
— Я до Сонця хочу… А до тебе — ні!..