Все йде, все минає…
Т. Шевченко
I. Узори жаху
Зі скреготом бредуть
Мов кантарид фалянги
Отрутні
Зелено-сірі танки.
Гуртами,
Поодинці
Вроздріб
А там
Черідкою іржаво скреготять
Ай!..
Людські душать черепа —
Росчвиркують мозок
Мов гниди чавить хто
Роспеченим утюгом.
По струнах земляних
Снарядних ям,
По скошланих космах
Дротяного волосся
З колючками,
Ще й кулями в одчаєві голосять
Повзуть за нами, перед нами —
Танки…
Шрапнель розбризкує чорну воду,
А люде
Ту воду п’ють
В останній раз.
Кріваве сонце встало над полями
І опаловий дим
Ласкаво
Схиляється до трупів,
Щоб контури пом’якшали.
Подулись жили —
Загусла кров.
II. Затихло
Немов у білім тілі
Чорні жили рельс
Протягнуті в глибокому снігу.
Заснуло все,
Ані гу-гу.
Почорнілими кістками
Витикаються де-не-де шпали,
Де вирвано
Снігового тіла шмат.
Тужава біла волосінь
Смичків безмірних
На телєграфних стовпах
З морозу натягнулась.
У тунику, що на тринадцятім числі —
Туди аж загнало плацформи, —
На їх долонях мов жуки
Замерли танки —
Ці самі танки.
Немов телята
На сонці розляглись —
Їх лиже морозовий вітер
Язиком шорстким.
Республіка росп’ята вже увільнилася
Хоч не одному Перекоп
Шепнув на ухо жахне слово.
І зараз танки
Апатичні до життя
Лежать на животах.
Ще й крейдою на боці
Хтось написав: “дурак” —
Кривулями — напевно жулик.
Куском колка
Забито горло у гармати:
Запхали таки пельку:
Не буде більш гарчати.
Щможе,
Хтоб сніг не залітав:
А о його знає?
Коли то гусениці ці
З пляцформи поповзуть — полізуть,
Чи не до дому часом
На Захід?
Роздушуючи нашвидку
Ікру червону черепичних покрівель?
Кращеб ніколи!
Щоб вас оттут й іржа іззіла!
А вітер не вгава.
“Бай-бай, засніть” —
Метелиця співа —
Вдряпне — не ворухне,
А їм мабуть — то сниться
Далеке щось, смутне:
Як шелестить трава
Та стелиться туман горою.
III. Життя шумує
То не на кару бунтівника
Волочить кінь степами.
Не чорний ворон тіло рве на клочча —
То чоловік простенький, в сіряку
Ковзнув під колесо вагона,
Устряг між гальмами,
А несамовитий звір машина
В котлету
Живу істоту
Обернути
Захотів.
Гарячий паротяг
Нервово шарпаючи ніс
Через провалля, через ліс
Десятки верст
Ще й муслив сніговою пилюгою
Людину — батька замурзаних діток
(Десь на селі),
Які про те й не знали
Таскав до станції,
На семафорі спотикнувся,
І впало тіло долі
Червоним фляком
На пурхкий сніг.
Гурт. Збігаються. Гомін.
Паротяг почув і злякався,
Шипіти раптом перестав,
Прислухався як злодій притаївшись —
Звичайне діло —
І далі зашипів.
А дядько Мокринець
(За свідка)
Одчіплюючись з буфера
До себе буркнув:
“Нехай не лізе!..”
Народ шумує наче пиво —
Хоч і звичайне диво,
Але диво:
Здрігається людина
В агонії.
Спекулянт блідий, як крейда
В скрівавлених посмикуваннях
Чужого обличча
Своєї шукає долі,
А сина кличе:
— “Не лізь сину до коліс!”
У гичку мішка
Вп’ялися його пальці
Мов кігті гарпії.
С цигаркою в зубах
Холодний дипльомат,
Що в тому потязі спішить на Захід
У світові штаби.
Та не застогнуть раби
Од його слова
Десь у Кльондайці чи Аргентині,
Бо він дитина
Працюючого люду.
І горя бачив він, і смерти і тортур,
Тому то й зараз
Холодний як мур,
Тому й стоїть спокійним монументом.
Наказа різко кинув хтось
— “Позвати лікаря
В один момент!”
І над останніми хвилинами
З багнетом став червоний воїн
В сукняний синій шлем
На його голові
Червоною доденою
Вліпилася зоря.
Він, наче пророкує, повчаючи:
— “Це вам, товариші, наука!”
А у самого батько
(Він з під Одеси)
Вченився за площадку десь
І їде на Поділля
За хлібом: голодують.
Переплелися інтереси на хвилину.
А семафор кивнув до паротягу
Червоним пальцем —
Той вигукнув весело.
Юрба мов сірі горобці
Сипнула по корчах вагонів
І гомін од коліс
Загуркотав аж до вакзалу.
А там казали вже про ціну
На цукор, хліб та сіль
ТА про події в Каннах.
Юрба хиталась на пероні
Мов п’яна.
IV. Дорога
А у вагоні
Віолончель співав розбитим зубом,
Гуняво в глибину спускався
Затиснутим ротом,
Коли униз заходив бас.
А все мельодія Венявського
Втинала голубцем,
І ноти в захваті скакали мов ногами
“Мазура, у-га
Фітаса, бомбаса”…
А степ лежав, мов захололе озеро
Котились хвилі сірі, як луска,
Я стукнув палицею чарівницею
Застигло поле —
І не здрігнулася рука.
Лежит подолом білим.
Хрест на ньому
Раскинув руки на вітру,
В останнє закричав з одчаєм
І задубів.
А озеро — мій степ —
Не ворухнеться.
На лобі небокраю
Гулі понабивані могил.
Їм вітер говорив,
Щось довго, довго говорив
Напевно
Про бій, повстанців
І революцію і кров.
Того і хрест на полі,
Як зламане ребро.
А сонце мов роздушена малина
В блакитний сніг ховалось.
V. Глибини часу
Все падає луною
В бездонний колодязь забуття.
Тепер ніхто не скаже,
Де ті верховини криштальних гір
Душі людської й мислі,
Яких здалека було видко,
Як гребінь Анд з пампасів.
Їх стер льодовик часу
Своїм уперто тяжким жорном,
А зрівняв бджолиний рух
Годин холодних
Своєю масою.
І вилощив із пам’яти людської
Як гострі скелі гранітів
Рівняє і шліфує глетчер
Молєкулами льоду.
Так, так…
Бо і в постиліоценовій добі
Були свої Гомери і Ньютони,
А тогочасні Данти і Шекспіри
На шмаття і тоді кроїли душу
Людей з напальних будівель.
А де вони? Хто про їх знає?
І хто той геніяльний,
Що винайшов огонь
І не злякався сам звіриним жахом?
Хто розумом допитливим
Вагу до каміня приміряв?
Як ім’я ватажка,
Що нас в Європі оселив?
Хто перший лука натягнув,
Хто оспівав оселі Атлянтиди? —
І відповідь не підведе нікого з місця:
Спокійно,
Як на торфянім озері,
Хоча в його чорнильний холод
Засмоктано рослин мільйони
За тисячі митьоминучих літ
У слизький мул безодні затягнуло
І це не тільки трав,
А й велетнів дерев.
VI. Легенди
І по мені пройдуть лунаві часу кроки,
І по тобі, о друже мій, Тичино,
І по тобі твердий Миколо,
Як і по тобі велетенський Гете.
І коли земна вісь
Полярну зірку обмине, —
То після всіх нас стане сіро,
Як після мудреців Єгипту,
А чи сучасних кафрів.
Одна людина — день у пам’яті живе
А друга рік,
Той сотню літ, а той тисячоліття:
Той у своїм селі,
Той в обшарі долини, народу свого,
А той на цілий світ.
А що їм з того?
Для кого це потрібно?
Одно живе і житиме ще дуже довго —
Творіння з назвою людей.
Ось люд живе, про себе тільки знає,
А може є легенди і в собак,
Про того велетня,
Що вперше з чоловіком подружився.
І може серед них іще живе
Предання про собак Кортеца,
Як серед коней
Про їхніх вільних предків,
Що вихорем посилися
Степами Азії — повстиною із трав.
І може десь у стайні кінь гречаний
З одвислою губою черпаком,
Прив’язаний шнурком до ясел з прілим сіном
Розказує про це, ще молодим ломовикам,
Побитим, змученим гарячими кіями.
Тепер вони і родяться й коліють
Рабами
І смуги світлої надій,
Що буде ранок
Мов смертники не мають.
VII. Потоком
Життя іде одним потоком,
А кожен має власний німб
Своїх думок, переживань та інтересів.
Вони пересікаються зливаються як
соняшнії плями в лісі на доріжці,
І по потокові тому пливуть
Мов круги по воді,
(Де камінці лякались),
Щоб полетіти у безодню водоспаду.
А кожен круг із иншим центром.
VIII. Геліос
А там життя бурлить Нарзаном,
Мигтить крупами в казані,
Що на бунтарському вогні
Людської крові
Клекоче.
Тут мошка, галки, коні, люде,
І я між ними ясен хлопчик,
Бо так тепло, тепло мені,
Як макові під сонцем.
А з неба теплими руками
Бере в долоні голову мою
І в очи дивиться то ніжно то лукаво
Як Ліка стомлена;
Червінців бризки розкида,
Там стеле
Плями
Килимами
Таке веселе
Та рум’яне
І до земних грудей, як мати,
як доля тулиться жива вода.
Десь хвилі часу стали,
Зупинились —
Не летять.
Гей ти, моє життя,
Ходімо далі!
