Валер’ян Поліщук – Людині: Вірш

Бідна людино, що сама себе в’яжеш,
Чи жахом від думки з космічним розмахом,
Чи тим, що помреш.
А найгірше бійся слизьких, холодних,
Мов з ременю прокислого смокців,
Велетня спрута умовності людської.
Коли людина ще не кресала вогню — той спрут не родився.
Тепер царює всюди він,
Навіть у вибухах повстання.
Ти йдеш бурхливою вулицею,
І тисячі тобі подібних теж ідуть,
Спішать на візниках, шугає авто, стукотить по брукові тачка,
цокає блондинка чорними закаблуками,
і два товариші, поспішаючи, підморгують повії;
Собачка крутить задом, щоб на півхвилини спинитись
посеред вулиці, піднявши задню лапку;
І мати з дитиною, озираючись з опаскою, перемахує
через натовп коней і візків, —
І все в одно ціле зіллялось,
І ти, товаришу, ти, люба жінко, — з ними одно.
Весь натовп — моноліт.
Будьте ж справді вільними,
Не соромлячись сядьте поруч з оцим старцем, що задихався — сів,
Розпитайте його, чи здорова його дружина, де живе його син…
Блаженна людино, що хочеш і йдеш поруч зо мною,
з першим зустрічним, вітаєш його як давнього
друга, звільнившись від пут умовності
І од в’язкої сили власного даного слова,
Немов з вузлів терпкого мотуззя.
Коли станеш вільна сама в собі і сама від себе, —
Тоді цілий світ буде для тебе і ти для нього,
І ворога свого нігде не побачиш, ніколи.