Валер’ян Поліщук – Медуза-актинія: Вірш

Прозорий студінь, мов насіння людське.
Тремтить одірваний од хисткої стихії,
Що голубим мусліновим покровом
Ритмічно укладається на пружні хвилі.
Морська вода ласкаво обнімає
Той первозданний смак стихій —
Медузу з рідкого кришталю.
Вона в димочок холоду свого
Вбирає неба опалові блиски
Та кришить промені на бризки,
Що сонце шле в її кришталь.
В воді пливе, мов блюдце шкляне,
Хитає знизу щупальці недужні
Своїх безвільних коливань.
То в чашку згорне край зів’ялий,
То гриб прозорий голову згинає
На свій важкий і змінний хрест
І так, мов думка, пропливає.
То тверда, мов прозора грудь
У юнки ніжної, опуклиться і грає.
Тонке мереживо прожилків фіалкових
В медузнім студні рухає життям;
Пересилає бліді соки
До примітивних клітинок.
Медуза слинить, як дитина,
В моїх вібруючих руках.
Чи в її трепетному тілі
Смутна свідомість виника?
Чи світовий, великий розум
Її хоч подихом торкнув?
Чи що приймає та істота,
Що криє вічну таїну?
В криштальному первоти драглецеві
Ламається і кришиться яскравий промінь днів,
Мов мужня сила в млі любовній.
Дробиться іскрами в вінцевому хресті
Її алмазних, захололих соків
Могутній сонячний каскад.
Небрежний палець мій
Поранив ткань її холодну…
Рана без болю, а чи біль тоскнотний?
Приймає, чи не зна, де смертний перехід?
Чи, може, тільки я,
Прибитий скельним гнітом,
Очікую хвилин розпаду
Свідомості моєї,
Прикутий силою природи
До свого вічного терпіння — божевілля,
Я — чоловік,
Та верховенна частка
Усіх живих і прорісних творінь:
Медуз, слонів і тощих мочок моху,
Всіх атомів, що несвідомі себе,
Свого міцного дзиґу електронів?
Чого в терпінні смертному тоскнію?
В моїй корі мізковій —
Прямій рідні медузам,
В моїй корі поритій,
Мов прибережний камінь,
Те освідомлення, до безуму високе,
За міріади тоскних днів і меж
Нарешті висунулось, повне сили,
Те освідомлення себе самого світом,
Що його прагнули глухі і темні сили,
Нарешті вилилось у створі чоловіка,
Щоб далі він страждав
І бився через смерть.