Сені Смирновій
Ужі, ужі, ужі
Звиваються залізно сірим тілом
І, запінившись зі злості,
На берег скачуть.
Ужі, ужі, ужі —
Шумить вода із вітром,
Дзижчить і рве, шматуючи повітря,
А потім кидає зомняте
В обличчя сонцеві:
«На, заткни ненажерливе око!»
— І стало підсліпувате
Від піскуватого пороху, піднятого з коси.
І жаром пашіли соняшні, налляті кров’ю вії
Огневії.
Спрагою змучене моє солоне тіло.
Ой добре кинути його у воду
І попливти на зміях.
Пливучи, згадую шаблонове рівняння:
Життя — є хвилі.
Ось підняла на гребінь,
Підкинула, мов тріску, —
А потім шусь униз.
Як добре землю-матір дном почувати під ногами:
Хай кидає, як спертись є на що,
Пристати є до чого і притиснути груди.
Ось налетіла сміло
І в морду вдарила, аж льоски пішли.
— «Обходом, товаришу, бо з лоба не візьмеш!»
А друга зашуміла доганяючи
І в ухо збоку — хлясь!
Там п’ять дівчат молодих
Розвинути плодюче тіло понесли в воду —
Ужі, ужі звиваються, спішать до них
І влазять не соромлячись у потайні місця,
І бурю ревнощів підіймають у мені.
Всі п’ять мої по черзі.
І кожну з хвилею до чресл я притискаю,
І стегна мої чують їх рук жагучий лоскіт.
В паху розплавлена живиця потекла —
П’янить мене, що в воду падаю знесилений
І сили набираюсь знов.
Любов, любов, любов,
Одна любов, як сонця до землі,
Всім світом рухає.
І міліарди рук
Простягнуті її дістати
І плід свій прокормити,
На те, щоб знов плодитись
І вічну кров переливать
З минулого в майбутнє.
А очі дівчат слідкують за мною
І за товаришами, що на піску себе в’ялять,
І теплову енергію вбирають в м’язи,
І кожна з них так само тулиться до кожного із нас по черзі,
Проте не підійде, не кинеться в обійми.
Але чому? Нащо ті перепони?
Нащо моралі глупої і громадські закони?
Ми їх розвіймо,
Як вікову оману.
Гей із туману
На простори космічного буття!
