Валер’ян Поліщук – Над головою сонце: Вірш

Над головою в мене стало сонце,
Мов велетенський жовтий квіт
Зацвів на льонному обшарі
Пливкої неба блекоти.
Од того тінь моя пірнула в море —
Я на човні співаючи стою.
Водяне сяєво стягається до тіні
Та купчиться круг марева моєї голови,
Що легким подихом обвіяна із моря.
І тінь моя, занурившись у воду,
В ту яблучну і ясно-плинну муть,
Стяга проміння світлу поволоку.
Тоді велике, зеленчасте око
Примруженим і тьмяним чоловічком
На мене дивиться з мутного сяйва дна.
В молочно-синій глибині,
Як дивний, зрілий плід кульбаби,
Пливе під човном сяйний круг.
А білий ялик — скромний човен —
Грудьми натиснув сяйну рідину.
Та й коливається зибком веселим
Під плюскотом слухняних весел.
Пливу до миса Плаки,
Що глибоко осів
Опуклими гранітами
На ложі предвавіку
В могутнім обсягу блакитної води.
По чолу миса, наче зморшки,
Застиглими патьоками біжать
Далеких катастроф шари пориті,
Де скам’янів патлатий жах.
Вогонь землі поклав ці плити
Тут, на гранітових крижах.