Заперечення Лєрмонтову
Східна фантазія
Коли місячна золота колиска
Тихо гойдається в небі,
Почеплена на гвіздочку зорі —
Там засипає під колискову пісню зоряної сили
Маленьке дитятко.
І в осіяному еонові його тільце меншає й меншає,
Як білий крилатий човен,
Що пішов на край синього моря.
Тоді те світле дитя
Стає найтоншою гаметою,
З тільцем легшим, як зітхання пташки,
Коли її милий не прилітає довго на гніздо.
Та пилюжинка життя
Спускається на тонкій, злотній павутині місячного проміння
На тиху землю.
І коли промінь з нею ковзне,
Засвітившись в очах чарівної дівчини,
Що сидить чутко край вікна —
Та чудова матерія западає їй в лоно.
Тоді дівчина зітхає, як пташка,
Коли її милий не прилітає довго на гніздо.
А промінь, пустивши росток у таємну безодню її лона,
Там спить — чекає,
Аж поки його не розбудить мужський вібріон.
Дівчина тоді одкидає голову, оддаючи
милому свою трепетну шию:
Вона приготовила мужові млосний цілунок
І найтепліший куточок для його любові.
І коли на буйній землі родиться од неї дитя —
Вона смутно пригадує,
Як гойдалось колись на зоряних вервечках,
Як бреніли місячні струни в покорі тихому вітру,
Як співала йому космічна юга.
Той синок прислухається до них тоді з раннього малку,
А струмені згаданих звуків
Передає піснями.
Люди, що здавна самі їх забули, —
Кажуть йому: —
«Ти — поет».
