Поема
Інтродукція
—
«Ну, так що?
Ось я постриглась, —
У чоботях, в галіфе.
(Хай посміє той невіглас!)
Та скажи ж бо,
Як Оксана, —
Гарна й далі, а чи фе?
Що ж тепера ти замовк
І зиркаєш, наче вовк?
Що, обстрижену Оксану,
У тужурці та у штанях,
Цілувать тепер не станеш?
Що, тепер не ризикнеш, —
Мов, нездала вже на це:
Не підмазане лице…
Пам’ятаєш?., ха-ха-ха…
Не боялися гріха.
В кобурі моїй наган, —
Поцілуєш, пан Іван?»
Той не втримавсь:
— «Ти глумитися не смієш!
Ой, Оксано, бережись!..
Знай, язика прив’яжи!..»
— «Що мені?.. На все плювать!
Хочеш знать?
Я махнула на життя —
Вже пройшла моя кутя.
Спекуляцію лишила, —
Хай провалиться машина
Та на тендері їзда:
Я ще досить молода.
Для перекупок це діло, —
їх за сало хоч розп’ять,
А я хочу хмелю, танців, бійки
Та щоночі хлопців з п’ять.
Що, Оксана не така,
Як пшеничная мука,
Що, Оксана твердо стелить:
Не подушечка м’яка?»
— «Не доводь мене, Оксано,
Я ще млію, з горя в’яну
І за пал твоїх грудей
Кинусь сам на всіх людей.
Залитися на недільку,
Хоч на днину,
На одну годину
В ніч…»
— «Геть, ти, слинява гидото!
Пріч!»
— «Ти доводиш до гріха…»
— «Не боюсь, — он Ванька йде, —
З ним гуляю…
Ха-ха-ха…»
Ванька став,
Зціпив нагана, —
Грудь одкрита,
Морда п’яна.
Подивився — захитавсь.
— «Жарим, Сєнька!
А ти, сволоч, приставай!..
Ще посмій хоч раз!..
Знай!..»
І повів.
А там, як слизькі
Плазуни, тиснутись будуть
Несвідомі і безвольні,
Бо співає вічна кров,
А діла їх —
заяложеная рима
До слова: «любов».
I
Людино розумна,
І ти не можеш увільнитись
Від пут ув’язливих кохання,
Яке для тебе, мов для мухи,
Меду ярого смолисто-жовтий солод.
Невже ти вічно мусиш бути
Розтертим порохом у подиху вихрястому стихії роду,
Що кидає тобою, волею твоєю
І навіть розумом, превищим височінів горніх духу,
Якого ти за межами усіх систем космічних,
Неначе невода, розкинув?
І ти не зможеш…
А тут, відчуй, — ти пішка з шахматного поля,
Де триліони діляниць з мільярдами фігур:
Людей, собак, орлів та інфузорій
І слизької черви й гігантів слонів,
Німих холодних оселедців,
Що цілими пловучими островами кишать серед моря,
Купаючись у мутному молочному насінні самців, що
заплоднюють ікру.
І ставить безмежно-нахабна рука
Тебе, куди захоче, на кострубатій площині земної кулі,
Чи дивишся ти на своє безсильство просто в очі,
А чи жахаєшся холодним потом, —
Тебе сліпа стихія не питає,
А грає.
І приведе тебе до жінки, а тебе, жінко, до мужчини,
І, мов крольчат, спарує,
І нашепче, натхне у мозок твій ззбаламучений, —
І ти повіриш їй, що ти святеє діло робиш:
Твориш нове життя по власній волі.
А де та воля, коли ти порох нікчемний у безмежнім вихорі плодіння?
II
Іуда, син Іакова.
Немов сама природа гнучка у виходах,
Умів перевернути все на інший лад, для себе кращий.
Коли брати його вели на раду,
Убити Йосифа, їх брата,
Який у батька улюблеником був,
Пролляти крові Юда не схотів —
І вихід винайшов такий:
Угледівши в пустині каравана,
Що коливався змійкою верблюдів
У сіро-жовтих далях
Безкрайньої пустині
І йшов із Галаду,
Несучи стіраксу, ладан
Та бальзам
Купців ізмиїльтян, —
Порадив браттям так:
— «Що користі, як ми уб’ємо брата
І приймем кров його на себе?
Ні, краще продамо його купцям,
Щоб плями крові братньої
На наших руках не засохли,
Бо він є наша плоть».
Зробили так, —
І живим зостався Йосиф,
А двадцять серебреників грошей
Іуді доручили берегти.
Ось наближається Рувім найстарший,
Немов газеля, озирається, переживаючи тяжке щось серцем,
І поглядом шукає Йосифа,
Якого батько доручив йому, як старшому, глядіти,
І, не побачивши, зі стогоном розпуки
Роздер свою одіж на грудях,
Подвійно плакав через те,
Що Йосифа любив не менше, як боявся батька.
І тут Іуда,
Наче мудрий змій,
Із темної і затхлої печери
Душевної скорботи і тоскноти,
Де серце стиснуто у грудях,
Немов в гарячих кліщах вугіль, —
Привів до виходу з печери,
Продушину відкрив і випустив на ясний простір.
Брати зарізали козла
І різнобарвну одіж Йосифа омочили кров’ю,
Щоб до старого Якова принести.
І довго з горя плакав сивий
І рвав волосся на собі,
Пошматував свою хламиду,
До тіла притуляв Іосифову одіж.
І вив, як дикий звір,
Стогнав і плакав вельми знов,
Аж поки жаль його пройшов.
III
Іуда, відділившись, один почав жити.
Він дочку хананіянку жоною взяв.
Вона родила сина Іра
І другого Онана, а третій Шела був.
Найпершому, що Іром звався,
Він взяв Фамарь за жінку.
Та Ір був хилий, як верба на піскуватім ґрунті,
Тому й незабаром помер.
Тоді сказав Іуда до Онана:
— «Ввійди в кімнату жінки твого брата
І заплодни її.
І буде це насінням Іра,
Бо він мій син найстарший, найдорожчий
І рід його не може пересіктись.
І ще тому потрібно це зробити,
Бо гріх, щоб свіжа та здорова жінка
Безплодною лишалася лишень тому,
Що бог відняв від неї мужа
Чи наділив безсилим, із виснаженим тілом,
Хоч би і за гріхи батьків.
Хай заплодниться чрево,
Хай діти підростають
І спільною сім’єю заживуть
Та допоможуть старшим,
Бо хто на старості догляне,
Як не дитина рідна?»
— «Але ж ті діти будуть не мені,
А згодом ворогами стануть мені самому!» —
Сказав Онак.
Іуда
Ніхто не відає, що буде.
Як бог тобі невтомність тіла дав,
Повинен ти його святу чинити волю.
Онан
Дітей плодити?
Та ще й на ворогів собі?
Іуда
Хіба не все одно, кому ті діти будуть.
Аби твоє насіння не вмирало.
Онан
А як не хочу я дітей ні брату, ні собі?!
Сліпим знаряддям продовжувати рід
Чи по твоїй, а чи по божій волі
Противно моєму тілу так само, як і духу!
Іуда
Ти не посмієш так зробити!
Бо знищу я тебе,
Як ворога господнього й мого.
А як послухаєш мене,
То увільню тебе од всіх робіт і обов’язків,
І їжу кращу, й одіж матимеш від мене,
А як захочеш, поруч зо мною будеш керувати домом,
Челяддю і землями моїми, —
а ні, то пам’ятай!
IV
Коли Онан ішов до жінки брата Іра
Її пізнати й заплоднити з наказу батька,
То штучними роздражненнями своєї плоті полової перед тим
Він проливав на землю насіння свого біло-мутний струмінь,
Аби не влить його в утробу жінки брата.
І хоч помер Онан від солодійства,
Та не плодив дітей без власного боління.
V
Онан казав до Шели:
— «Я увільню тебе, о брате мій, від пут,
Якими нас зв’язала сліпа і примхувата доля.
Нехтую людську я природу, —
Я вище неї став.
Безглузду силу, що тягне нас до жінки,
Я розірвав, як тонку павутину.
Тягнутись до верстата, на якому,
Всукавши маленьке волокно у віковічну пряжу
Людського роду,
Кожен каже:
— «Я створив велике діло,
Бо це моя дитина — частина меї плоті» —
А сам того й не зна, що він лишень є цівка сіра
В руці ткача сліпого.
Поглянь! Весна цвіте.
На тисячу запахів дише кожна билина,
І плодиться, парується усе:
Жабич на жабу лізе холодним, слизьким тілом і крекче;
І, скліщившись задами, жуки тягають один одного;
І горобчиха присіда перед горобцем,
Розламується, крильцями тріпоче;
Там білі на листку метелики забились,
І свіжі пахощі несе фіалка,
Щоб пиль забрала з неї пчілка для черви,
Що плодиться в вощині.
Мене ж моя долоня біла,
Розкрившись, більше вабить,
Аніж дівоче лоно.
Так само здригатиметься тіло,
Мов у хвилини смерті ноги комаря,
Коли моя правиця, немов жона, мені віддасться,
І потече із фалоса мій сік,
Білясто-мутний і гарячий,
І на свіжі пелюстки фіалки упаде,
Заллє синяві очі і жовтий пил замісить, —
І пригорщі, дивись, он підставляє
Зелений лист широкий лопуха,
Щоб підхопить святу для нього вогкість,
Щоб не торкнулась до землі,
А щоб на ньому вмерла,
Не знаючи сліпої покори
Тій силі тяжіння до чого-небудь,
Що нами керує без нас.
Велике таїнство і святість незмірима:
Тут воля вирвана із пут кохання.
Шела
Ти помиляєшся, Окане, —
Моя душа до того не пристане.
Плодитись треба нам тому,
Що так велить людська і світова природа
І Бог установив і освятив
Діло продовження людського роду,
І гріх великий тому,
Що сам бездітним умира.
Коли природа, ліси, вода, степи, повітря
Дають багатство плодів і трав,
Насіння всякого, і птаства, і скотини, й риби
Для спожитку людей,
І сонце ллє тепло, і тінь дає рослина,
І де не глянь — достаток всього: їж, живи, плодись, —
То тільки кара божа
Покутою упасти може,
Щоб рід твій припинився
І зникнув ти з лиця землі в грядущих поколіннях
Нехай розмножуються люди, як пісок морський,
І землю заселять, немов буйнеє зілля, —
Нам заповіт од віку: плодитись, працювати
І наповняти землю.
І він святий для мене,
Бо йде з моїм бажанням вкупі.
Не я йому служу, а служить він мені
І стверджує мою упевненість і діло
Святим тавром.
Онан
А знаєш ти, що це тебе обманює природа,
Щоб ти ішов покірливо на поводі у неї,
Як овен на заклання?
Шела
Тепер я догадавсь.
В тобі бракує волі зріктися насолоди.
Та ще до того ти боїшся,
Щоб не зачати дітей для брата Іра, —
Тому ти й солодієм став.
А потім захотів
Мене за спільника думок твоїх придбати.
Ніколи не буде цього!
А знаєш що? Для спроби
Візьми і відречись од свеї плоті
І ціломудрим будь до смерті,
Тоді побачу я твою велику волю,
Як і огиду до плодіння,
І визнаю твої думки за правду.
Онан
Лукавії слова!
Ти спокушаєш брата
Живим умерти й мертвим жити —
Умерти й жити одночасно.
Ти ж любиш так життя тваринною любов’ю,
Тоді навіщо ж ти мені
Пораду таку даєш?
Не хочу благ життя відкинути від себе,
Відняти насолод не хочу я.
Не хочу виректись од цвіту свого тіла,
Щоб знищити солодку хвилю,
Коли палає кров і м’язи переливаються і ходять
під кожею моєю отарами овець,
що йдуть по косогорах.
Люблю, коли жар по тілі розливається,
А голова іде кругом, кругом,
Немов вируюча вода весняним ранком.
Від того відректись, убивши плоть свою, і жити
тільки духом,
Себе перемогти для злого і тяжкого,
Тоді як легкий шлях до світлого, солодкого, — іди, бери, —
Ні, того не зроблю я, бо не хочу.
Ну, а коли б я зберігав свою незайманість до смерті,
То далі що? До смерті доживу й помру.
То я і так помру, зате щасливий буду,
І вище задоволення прийде у душу,
Що не плодив дітей, онуків, правнуків,
Нащадків міліонів,
Щоб потім мучились в борні за існування,
Страждали з покоління в покоління,
І все-таки плодились далі, як комарі, жаби, ужі, собаки й коні.
Не поведу на це я сотні міліонів
Живих істот в засліпленні свойому фатальному,
незмінному і потім неминучому, як смерть.
О, дякую тобі, мій ясний світе,
Що я прозрів хоч зараз,
Що я піщинкою не став у вихорі плодіння,
А сам отруйним ядом укусив стихію,
Зате і вільним став, як океан!
