«Вийди, вийди панно, з третього поверху
На балкон.
Я стою, вже стою, моє серце дзвоне,
В серці так багато пороху.
Обернися постаттю до таємного сходу
В саду.
Теплим вечором, впиваючи насолоду,
В чорний парк я прийду.
І я взяв би тебе, мою зіроньку ясну,
Поніс би далеко на крилах пісень
В ту світлу країну, чудову, прекрасну.
Де вічно царює весна день у день,
Де співи, і квіти, і сонячне сяння.
Де ясний, веселий та радісний май,
Де в парі сплелися краса та кохання,
Де втіха, і згода, і щастя, і рай».
(«На балі», вірш Миколи Вороного,
і «Панна з третього поверху»,
вірш Михайла Семенка)
З огидою читаю я
Оці слова підлизано-мерзенні.
Бо ось що каже нам
Останній день:
«Ах ви, плюгаві паничі!
Іще вам делікатні, мрійновтомні,
Білорукі панни пахнуть!
Іще ви вдень і вночі,
Забувши мить жахну,
Про насолоду, про кохання та про неземну красу белькочете.
Ви не бачите і бачити не хочете
Тих ям, колючих дротів,
Що порозставляло нам життя
Бунтарського сьогоднішнього дня!
Коли вітри ревуть, шумить стихійна злива
Нових вражінь і почувань,
А пива, червоного пива, —
Куди не глянь,
Ви тягнете гугнявим голосом своє надземне.
Хоч навкруги ще ранком темно,
Та на душі зате ясніш,
Бо сила в м’язах, сила
І духу і страждань…
У нашу душу глянеш,
То жах пройме,
Проте допитливого не відірвеш ока.
Придушить тебе той мільярдовнй натовп
Відтінків людських душ,
Зате й натхнення дасть високе,
Що творчістю своєю ти каміння зрушиш.
Не так, як той з гемороїдальним віршем
Про ніжність і печаль,
Не так почнеш співати,
А громом прогримиш у просторах визвольної бурі.
А він хай гине у темній холодній конурі —
Його не шкода нам,
Бо не вміє боротись і страждати, —
Тому й упав.
А ми ширяєм духом.
Упав — і маси пройшли вже по ньому залізним
кроком і розчавили,
Щоб не ходив у потусторонній світ.
Коли земля палає,
А як пішов, нехай же йде навік!
Він не чув, як шрапнелі рвались над базарами
Димками карими,
Куди по хліб голодним діткам
Вибігла мати,
Почала купувати,
А той з багнетом вирвав з рук,
Прохрипівши: «Недам!»
Ніжний того не бачив!
Святу Софію кулі, мов блохи, покусали,
А буржуйчик у підвалі
Пив валер’янку та їв картоплю без сала.
А піїта голодний сидів так само.
І все ж про вічну красу белькотав.
А у вікно червоні одлиски заграв
Заглядали страшними очима,
І плакала за дверима дитина:
«Ой, мамцю, я боюся… мамо!»
Тут зойки і страждання, а йому краса,
За те, що ти не відчув, не прийняв
Страждань нового Христа, —
Ти безсило упав — і тебе розчавила п’ята
Відсталості німої,
А ми покотились хвилястою юрбою
До нових брам, —
Наша сила — там!
