Оновлена легенда
І
На зламі гір, де море блиск погнуло, —
Там могутніє обрис велетня світу.
У даль напруженими гостряками
Звиваються хребти Кавказу,
Дибляться верхами,
Щоб кострубатим, синявим рельєфом
Зірватися на кручах зрізано у море.
Ще далі даль німа біжить
Мучнисто-фіалковим граєм
Повсталих, згорблених громад,
Щоб спалахнути ген сніжистим світлом
Мастких од холоду верхів.
Верхи у холоді міцної рівноваги
Високо стали у прозорім небі
Своїм чудовим, рівним супокоєм.
Дзвенять у тиші прохололій
Безмежнії пустелі неба.
У другий край — ясніє море
Блискуче вогким, скляним поворотом,
Що вироста ковзькою рівенню з-під гір,
Немов безмежная наллята куля,
Освітлена вечірнім, хлипким сяйвом.
Натягнуто опуклиться внизу
Водяний простір,
Що піднімається до обрію і високо стоїть,
Немов крицевий диск, загострений у лезо.
Водяна куля виростає з кожури гір,
Мов молодий каштан вилущується з шишки, —
Мов голубе яйце світів поклали
У ластівчине шкарубке гніздо.
Вгорі стоять легкі корали хмар.
Червоний сором ніжності їх масла
Пливе, торкаючи освітлення громад
На жовтому ірисі неба,
Завінчаному в соняшну корону.
Корона сонця золота
Спускається повільно в море
На з’єднаних разках перлових хмар,
Що пацьорками тихо звисають над водою.
Пасаті смуги променів вечірніх
Рішучо ріжуть плай солодких перламутрів,
Сягають білих гір, запалюючи їх.
Гори, мов свічі ясні, тихо догорають
У зеленавому подолі неба.
* * *
Могутній розум світу — Прометей
Сидить задумано над величчю Кавказу
І дивиться глибинним, невидющим зором
У той барвистий бій стихій.
Як сніговий облам, ясніє його чоло,
Що ген опукло виситься над темними очима.
Його волосся хвилями застигло
В різьб’ярені, закруглені масиви.
Могутню голову рука підперла,
Узявши підборіддя перебором пальців.
І тиха вся застигла постать.
Він все вдивлявся мислями у простір,
В чітку будову логіки розмахів.
Громадились кристальны глибини
Креского розуму гіганта Прометея.
І запити здіймались, як вали на морі,
Щоб падати розбито в піняву шипіння.
І думав Прометей: —
«Невже повік байдужий, ситий холод
Безгрішних дум високих тіл небес —
Тих олімпійських, гармонійних богів
Своїм незмінним товариством мати?
Невже липкая і прозора скука
Без меж пливтиме у просторах часу
Над зоряним, глибоким і рухомим світом,
Що повен бурхоту ізчеплених, вихристих здвигів?
Невже найвища сіль життя —
І є математично-рівноважне благо,
Що досконало втілилося у безгрішну суть
Тих олімпійських, тоскних громоносців,
Що не чували хиб, ні збочень, ні страждань?
Невже цей прісний смак світів
І є найвищий пік
Довершеного світоздання?
Не може буть!
Хай буде тлін борні!
Хай димиться чуття
В нових, непевних і кульгавих формах,
Хай рід новий побореться в віках
Своєю правдою покрученою і терпкою
З тим олімпійським, скучним супокоєм.
Хай стане у боях своєю кривизною
За право вияву виткої мислі світу.
Хай припече той рід в нерівнім герці
Гранясті поклади консервативності черствої,
Укриті тяжкими льодовиками мислі,
Що яловіють над борнею світу
У гармонійній рівновазі Зевса.
Хай припече їх рід новий
Огнем двигучим свого серця,
Бо світ, що весь ярчить
Невпинною, пливкою грою —
Він не іде у спокій рівноваги.
Чекає всесвіт витворів найвищих
Із глибини хитких сплетінь життя;
Із агресивного, химерного непостоянства
Жадає він нових істот,
Що я їх дам своїм умінням.
Нехай жива, пливка недосконалість
Постане поруч совершенства світу,
Хай кине виклик, заячить борнею,
Нехай в сутичках затріпоче блиск того начала,
Що досі незгамулене в гарячий згусток
Роз’єднано світами бродить»!
* * *
Текла повільно ніч
Над вільним станом гір.
Блискучі зорі холод прошивали,
І брильянтовий Віз,
Зламавши свого скривленого дишла,
За гору заваливсь.
Ясна зеленість вітерцем прозорим
Вже світанково приторкалась до волосся.
Та все ще думав велетень природи,
Мов тихий хід світів
Розмірено ішов.
Його очей агатово-смолиста скеля
Затихла в білім озері орбіт.
І так небачним, внутрішнім зорінням
Глибинно стежив він за ходом мислів,
Аж поки ранок ясністю яркою
Не вдарив блиском ласки багрянистим
На світле, велетенське чоло.
Тоді аж скупчив невмирущу силу
Живий, як пульс нагірнього струмка,
Теплавий розумом і палахкий чуттями
Прабатько людства — Прометей.
* * *
І завились, як кучері, вихристі, теплі сили
В його шукаючій і музикальній праці,
І ось просторая яскиня вже ясниться
В пливких, веселих перебігах світла,
Де туманиста влага, як хімічний опар,
Згортається у волокнисту желятину,
Злипається поверхнями, вкриває теплі стіни,
Що оточили той солодкий простір.
Ось б’ються пульси і двигтить колоїд,
Мов хлипа радісно солодке серце.
В акордах цюмпає десь краплями вода,
У срібних дзвоників солодкий плач
Тече медвяним плином невечірнє сяйво.
І, мов у млосності драглів крохмальних,
У гамульчастім скупченні живої плазми
Росте медузна, слизькая тканина,
Як пухка постіль для життя нового.
Стає живе, плодючеє начало,
Щоб бризкали сюди зародки світу.
Вони звиваються, спішать і лізуть
Та борються за власний вияв.
Здригається у радісних потугах
Уся обсяжная, плідна ковбаня.
Лагідний плин неогневого світла
Тече узорами мінливими й тремтючими в пустотах,
Перебиваючи кристальні промені в струмочках.
І все тече, і грає, і пашить.
Тут швидко бухнуть зародки нового,
Згортаються ковточки, повні жилок —
І вже нове життя, як сон природи,
Вбирає в себе слизь медузну їжі.
Ось прокидається чуття, свідомість, перший розум.
Темнота розпадається туманними шматками.
Як сірі клапті волохатих хмар,
Проходять смутні образи в неяснім полі,
Аж поки перші лінії, мов плівкою, обгорнуть
Зміцнілі виступи в розсмоктанім тумані.
Тоді стають якісь чудні кути
Речей реальних і непевних,
А перші образи, як деформація природи,
У мозок натискаються крізь непритомні очі,
І слух шумить, мов раковина моря.
Та все це хвилями змива назад
Найперша смерть народження людини,
Що заливає й колиха мутну свідомість,
Не знаючи, чи віднести її назад у небуття,
Чи випустить у світ, де сходить розуміння?
Лагідна перша смерть народження істоти.
Вона перегукнеться десь
У тоскну смерть кінця
Може, такими ж образами з мерхлої темноти,
А може, невимовним блиском і тремтінням
Всотається живе в останнє небуття.
II
Так Прометей звив парості людей,
Злютовані дрібного, жилавою в’яззю
З сочистих кліток і прозорих соків —
Створив химерні витвори з чуття й ідей
Із ніжним та гнівливим, вибуховим серцем.
Знесиленого слизня злив із гострієм
Прозорого, незламного кристала.
Свої найкращі соки —
горіння й непокори —
Утілив Прометей в росток крихкого людства —
З відмінами характерів і перебігом м’язів.
Тут були: Гао смілий, Кра суворий,
Гарячий Піротон і полохлива Ада,
Глибиноокий Андрос і Ліліт смаглява.
Але любви найлегшеє зітхання
Точив прабатько мудрий із грудей могутніх,
Як вигрівалося із зародка одно маленьке серце,
Що билося у постаті злотистої Гелени.
Вона теплавим живчиком забилась перша
Під пальцями й очима Прометея.
Вона найпершая сказала творче слово
І перша зрозуміла сіль числа —
Основу первозданну всього світу.
Вона світилась, мов яскравий ранок,
Що золотить вільготну павутину.
Її волосся ніжне, мов струйні волокна,
Забуті павучками в купах незабудок.
Пахуча, золота оздоба теї жінки
Спадала важкими, м’якими хвильми
Із голови на білу шию,
Оточену в співучі лінії і м’якість чулу.
На ній виразно бився теплий пульс,
Щоб захотілося його торкнути, відчувати:
Її очей блакитні дві криниці
У волокнистих, волошкових сяйвах
Поширено гляділи на розкритий світ.
Над ними вигнуто стояли темні смуги,
Мов ластівка покинула летючі, гострі крила.
Внизу під хрупким, тріпотливим носом
Горів тягучий, вогнедишний рот
Дозрілими, масткими ягідьми шипшини.
Над серцем наче випнулись із теплої землі
Два твердих пружністю, округлих два грибочки.
Вони сіяли сонцеві ясному
Своїм рожево-білим і сочистим тілом.
Її долоні — ракушки рожеві —
Розгортували пальців пелюстки лотосні.
Вона схилилась на моховий бархат,
Зелений ярістю і вогкістю пропахлий.
Податливая м’якість оббігала форми
Того найкращого творіння Прометея.
Рожеві пальці правої ноги
Так ніжно прилягли під круглу ліву п’ятку,
Що загортала ліній бистрий біг
До тоскних солодом підігнутих колінок.
* * *
Найпершая громада зібрано посіла
Пашистий ліс, край тихої долини.
Поляна ясна — через неї струмінь
Срібляним лепетом говорить і блискає.
Настали ночі — й небезпека жахна
Із темряви нахлянула на безборонне тіло.
Тоді полита злобою хула нестерпна
Уперше в цій громаді заточилась:
Гао сказав: — «Будь проклята земля —
Цей недороблений осідок людства,
Де недоладності затискують мене.
Моє волосся зводиться, немов чатинник,
Коли зашевелиться з ночі небезпека.
А буревій закручує-заводить,
А темрява видушує останню волю,
І корчі страху потрясають тіло,
Намокле холодом і брудом обілляте».
Кра одізвавсь: — «Олімп — не совершенний.
Коли б моя була творецька воля,
Я б не дозволив погані плодитись.
Хіба то мудрий світ? чи затишок земля нам?»
І мовила Ліліт: — «Чи запитав мене
Творець невдалий, батько наш негідний,
Задумавши у світ мене пустити,
Чи хочу я у ньому жити, чи не хочу?
Сплодив і приневолив немочну боліти!
Чи винна я, що виникла на муку?
Тепер тоскою і жалями скнію,
А він гуляє десь у сяйві неба».
Одна Гелена схлипувала тихо
І тиснулась під корінь в’язлуватий дуба,
Що стугонів од болів і з вітрами бився,
їй постать Прометея маревно світилась
Ясною вірою, що прийде допомога,
І теплила драглистий холод серця,
Що вже не билось, а здригалось, бідне.
* * *
В той час Олімп стривожено спостерігав,
Як тяжка суперечка наливалась гнівом
Й розроджувалась висловами Зевса й Прометея.
Стялися у борні напруги двох начал.
Вони ставали гнівно, мов вали і скелі,
Коли бушує море й гори почорніють.
Приляскуючи спокій, Прометей казав:
— «Мій люд даремно мучиться і скніє
У хлюпкому потокові біди земної.
Коли могутній Рок підпер їх існування,
Як можеш ти, благий і мудрий Зевсе,
Вичавлювати з них мале життя і дих
Своїм скупим, недобрим розпорядком?
Ти їх задушуєш, щоб випустити знову
На тоскне і німе тваринне прозябания.
Як можеш ти нечесно так робити —
Ти, батько благості і цар всього живого?»
Зевс
Так. Неприхильність кублиться в моєму серці
До витворів твоїх — отих дрібних людей.
Ця твоя хитра і в’юна затія
Порушує мою гармонію природи.
Вона розколиною роз’їда будову
Моєї прозорливої в часові влади.
Прометей
Ти мовиш про гармонію спокою,
Що тихо плаває у всесвіті твоєму?
Хіба гармонія тече в матерії живій,
Що б’ється знищенням у муках невимовних
Під рев звірят, роздерті скрики птиць,
Під мукання тварин і слизькі корчі риби?
Чи міріади знищення, що ними світ кона,
І є твоя висока й мудра рівновага?
Людина ж — вияв верховинний світу…
Зевс
Той вияв проклинає вже мене й тебе.
Вже піниться його скажена лютість
У слинявому струмені отрутної хули
На весь Олімп, на тебе і на мене.
Вони оглушать землю непристойним бунтом,
Вони…
Прометей
Вони не знають… Я навчу їх.
Зевс
Навчиш їх знати, щоб повстали потім?
Зухвалі слизняки повстануть на Зевеса.
Тварина з болі мукає, а слави не каляє,
А люди — витвори зрадливі та химерні —
Вони піднімуться на крилах злоби
Аж до верхів осяйного Олімпу!
їх треба знищити, розтерти в маду!
Захитану, величну рівновагу світу
Покласти треба на кристали моці,
Холодні і незламні, як веління Рока.
Прометей
О Зевсе, світ не в рівновазі,
А в вічному потокові хитань, бурлінь і змін.
Він крилить силою стремлінь химерних
В вогнисто-вихрувату і солодку безвість.
Світ розгортається пульсивними стрибками,
І в кожній краплі дише ритмом поступ.
Людськая плазма на чолі потоку —
Бунтівного потоку форм і рис,
Де кожна кліточка живої ткані
Струмком хитавим мінить лад і устрій
Того незмінного походу світу, —
Міниться так, мов день у барвах моря.
А ти, могутній, мрієш гальмувати
Той розклад сил, що всьому Рок несе?
Ти хочеш стати супроти законів,
Ухвалених тобою за велінням Мойри?
Ти хочеш змити животворний чин
Матерії, напруженої похіттю стремління?
Ти хочеш людство злобою згасить,
Спинити пруд живий і духом палахкучий?
Зевс
Я загачу брудний потік людей!..
Прометей
Ти мусиш бути, Зевсе, справедливий.
Людиною квітує цілий світ,
У ній новітня кристалиться правда…
Зевс
Моя велика правда не зійдеться з тею,
Бо вже не сходиться з твоїм напрямком.
Прометей
О, Зевсе гроз, для думки ще не пізно…
Але як діло знищення запально кинеш,
То буде край! Закони Рока
Рожном тебе прохромлять, як і твою державу.
Зевс
Що хочеш ти сказати?
Прометей
Лиш те, що чуєш, Зевсе.
Подумай глибоко, поплічнику мій давній.
Згадай, як за порадами моїми
Ти вихопив у Кроноса громохку владу,
Як землю обійняв десницею своєю,
Як я, покинувши сородичів-гігантів,
Тебе озброїв хитрістю для того.
А ти тепер не віриш другові старому,
Не віриш, як не вірять кволії тирани. (Зникає).
Зевс
Зухвалий рід! Не скоренити цвілі
В тугій крові знеможених гігантів.
Ще не заглохло давнє, а ятриться й тліє,
І ось підводиться одмолоділа покорч
Того бунтарського, тяжкого кодла.
Її не перетопить доброта Зевеса,
Не витруїть моя могутня воля,
Не купить спільна влада на Олімпі.
І ось тепер пробилось у наявність
Його знання звитяжної своєї сили,
Що нею він поміг мені на троні стати.
Із хутра виткнулися гострі кігті.
Пущу на знищення його непевних слуг —
Оту липкую слизь ще кволого вселюдства.
Він хитрий справді та коварством далекосяглим
Я всі його заплутанії ходи перекрию.
Я затрую громадський лад людей
І знищу в ньому спокій Прометея.
Пошлю я дар зрадливий, що роз’їсть глибоко
Пружистую відпорність людської громади.
Гнучку їх зброю оберну на них же:
Я спровокую людство витвором чудовим,
Що втілиться у стать привабливої жінки.
Я всі дари землі з’єднаю в жаркий згусток
І затрую ним всю розчину людства.
Хай понесе збанок дарів з Олімпу
Вона в хистку тканину людського єднання.
* * *
А Прометей, що слухав гнів Зевеса,
Закрем’янів душею, волю затиснувши,
І вирішив у серці розгорнути опір.
* * *
— «Ми створимо свою людину, —
Сказав вагучо Зевс: —
Нехай вона, торкнувшися небес,
Для неба буде щирою слугою.
Ми пошлемо її для хитрого двобою
Заклинутись між Прометеем і людьми».
І виліпив Гефест з тонкого каоліну
Красуню, заткану світляним плином.
Вона була подобою богині
Музичною статурою у тоні елегійнім,
їй надихнули в грудь срібляний голос.
Обличчя сяяло, пушився легкий волос,
Світили очі соняшним гіпнозом.
Атена вклала їй безстижий розум,
Дала їй Афродита хист мужчин п’янити
Та спопеляти серце й грацією склити.
Злодійські нахили, немов барвисті квіти,
Могли людей і надити й труїти.
Атена витончила ніжні члени тіла,
А вбивець Аргуса тяжкий Гефест
Уклав їй лестощі, ману і зраду в’їлу,
Як посланців розлючених небес,
їй надавали всіх їдких дарунків,
Щоб стан землі отрутою зацвів,
Щоб рід людський од тих солодких трунків
Незгідливо у розкладі щемів.
Сказав Зевес: — «Япетонід наш мудрий,
Що знає хитрощі, як Зевса обійти,
Нехай любується, як людство брудне
Накинеться на зло, немов дійшло мети.
Дари мої із радістю зустрінуть.
Які потоки зла, який отрутний виміт
Поллється з амфори Пандори по землі!
Вона блукатиме в гнилій імлі,
А думка п’яна людству прошепоче,
Що то гаряче сяйво б’є їм в очі».
* * *
Пандору послано до Епіметея,
Немудрого й простого брата Прометея.
Хоч Прометей його і попередив вчасно
Не брати подарунків, посланих Зевесом, —
Той не послухав і прийняв амфору.
Пандора покришку підняла споро —
І зашипіли ниці пристрасті пекельним хором,
Хвороби поточили в вітер тяжкий сморід,
Скорботи, смертні муки і глухі печалі
У закутках землі сердито зашкварчали.
Пандора кинулась це зло закрити,
Але воно розплинулось широким світом.
Лише надія ясна, як зоря умита,
Лишилася людині на шляху світити.
* * *
Після погідних змін сіяння й паху ночі
Настала на землі печальна осінь.
Тьма довга, стужа навісна
У лісі страшному негодою голосять.
Пандорин дар — хвороби, нужа й біль
Багном розкрилися у липкій мразі,
А голод тяжкий, наче драний сук,
Натруджене життя уперше вразив.
Під дужий дуб, що люд охороняв,
Налізли мокрі і холодні черви.
День сирістю спливав, пожовклий надав лист
Та зрідка схлипувала горестю західня червінь.
Красуня Ада загнила смертельно,
їй сморід з уст потік гнилим струмком.
Її доглядував глибинноокий Андрос,
Що в розпачі глумився до німого неба:
— «Нащо створив нас батько Прометей?
Навіщо допустили його вчинок боги?
Мабуть, од дрібного створіння,
Що зоветься людством,
Хотіли хвал і лестощів тепленьких?
Вони бажали почестів, щоб ворушився спокій,
Що задубів на пишному Олімпі.
Льодовий холод стиснув справедливість.
Закон богів — для людства тлін і смерть.
Не діждете хвали від нас за катування,
Тирани вільного життя живої ткані!
Ви хочете настирливо добитись
Покори гнутої й німого плазування?
Ви прагнете, мов ласки, похвали людської,
Піднятої за муки зганьбленої волі?
Так ні ж! Не кину я ошомка богу,
Не піднесу запахів лоскотати ніздрі,
Не дам істоті з вишнього престолу
Своєї страдницької і гіркої слави!
Я можу це богам подарувать, але не хочу!
Не хочу Зевсові покорою підмазать,
Нехай що хоче робить — гордий я живучи!
Створив людей на інструменти лесті! —
Уже одно знання того гидкого діла
Дає мені високу зверхність над богами.
Я можу зверху бачити Зевесову підлоту,
Що хоче мати з нас рабів розумних,
Яких тим вища насолода знизити, втоптати
В мерзоту плазування, у покору ницу.
Не діждете! Вам хочеться ще більше слави?
Так скаженійте, що розумні слуги
Дотонка знають ваші ниці струни,
Ще й з верховини того розуміння
Плюють на вашу зоряну одежу!»
Сердита, темна ніч нахлинула вітрами
І збила кашлем голос цей проречний.
Десь кряхнули розчахнуті дерева,
Наїжились у паніці найтонші нерви,
І лють людей захлинулася жахом.
Сполохано схопилось рожевате сяйво
Осінньої, тупої блискавиці.
Околиця, затоплена у смоляну безодню,
Протяжним гулом налилась і стихла.
У плинові рожевих, млявих блискавок,
В оглухлій темряві, де плавала хвороба,
Над купкою людей хитався слизький гад —
Голодний полоз, що не вспів заснути,
Шукаючи поживи та живого м’яса.
Тоді одчайний жах прокльоном кинув Гао, —
Озвався жадібно тужливий голос:
— «О, батьку Прометею, хочу жити!»
Так бідне жевріння худенької надії
Піднеслося в огонь голосного благання.
Але занив болючою струною Андрос,
Заплакала, заціпивши пошерхлі губи,
Пропасницею змучена, пожовкла Ада.
Ніде надій, ніде поради ждать.
Несхибна смерть нависилась, мов скеля —
Ось-ось розчавить в темряві комаху,
І тільки чвак осіннього болота
Всотає кров гарячу, людську.
* * *
Десь блиснув із гори іще огонь непевний.
Це був не скал німої блискавиці,
Не пелюсточок розквіту Сілени —
Це певно жах новий, що лине проковтнуть!
Він тісно здавить кігтями за горло…
Та блиск розтявся вже коло громади,
І світлим генієм з’явився Прометей,
Осяяний теплом і в горі незабутній. —
«Ах, — з легкістю зірвався голос люду: —
Це ти, наш рідний, наша вся порада!»
Вже гнів, і сумніви, і смерті влада
Поплили у далекий спомин, наче гострі жала,
Що посікли серця і в розумі дрижали.
Гелена кинулась: — «Наш ясний проводирю,
Я вірила в твою солодку силу,
Я чітко бачила твоє велике серце,
Що б’ється для людей і гнівом не спіткнеться.
Ти не підеш, наш велетню, на зраду.
З’явився ти сюди в біді порадить,
Страшний огонь, що у твоїй долоні,
Нехай для нас у лагоді схолоне…»
А смолоскип ярився полум’ям хитавим,
І блиск його стрибав червоно до очей
Перестрахом охопленого люду,
Що тиснувся й не відав, що ж то буде.
Тоді розцвівся голос Прометея: —
«Не бійтеся, мої дітки стражденні,
Невинні паростки, що болями закуті.
Вас покарали боги ненаситно й люто.
Але не можу я за вас забути.
Щоб вам озброєно стрічати скрізь біду,
Візьміть огонь цей, пекучий і яскравий,
Що вам його я хитрістю здобув,
У горній висоті, де ціпеніє слава».
— «Ти нам його дістав? Дивіться, він же гріє!
І теплота іде… Тепер не страшна тьма».
І скупчилися навкруги вогню ясного
Цікавістю підведені, допитливії люди, —
І сповнилися радістю замерзлі груди.
Тоді порадив Прометей нести паліччя…
Вже голоси очистились, засяяли обличчя…
Лунає звук із мороку і кличе
Поглянути, як вироста костер,
Як утікають гострокрилі тіні,
Як корчаться в огнистому тремтінні
Галузки дерева і листя золоте.
Навчив їх Прометей, як хижку збудувати.
Уже хребет хатини вкрили перші лати.
А потім дні наукою розцвіли,
Щоб викрила природа свої свіжі сили,
Та викував метал і зброю наточив.
Вже полетіла вдаль за бистрими очима
Нап’ята силою розлючена стріла
І в тепле м’ясо птахові впилась.
Задимилась лоскотним духом перша страва.
Забрумкали під легкими руками жваво
Натягнуті на роги юрми струн.
Поему першу ритми танцювали,
Та пісня пробігала в чулім серці валом.
Хвороби заніміли од настоїв з зілля,
Посуда задзвеніла гомінким весіллям,
І солі в розчинах свої великі сили
На благо людству вперше зголосили.
їм Прометей вказав на грані зла й добра,
Що їх змішав Зевес Пандориним дарунком.
Промовив Гао: — «Світ ще не поганий».
Прошелестіла Ада: — «Рідний наш титане…»
І вирік Андрос: — «Можна сили люті
В напруженій роботі хитро обминути».
І мовив Прометей: — «Лише гуртом завзятим
Ви зможете стихію подолати.
Лише в кулак змоцьованого людства
Відпорні сили всесвіту зіллються.
Громада щільна, мов вода гнівлива,
Розмиє перепони, коли дужча злива.
Не спиниться потік людської крові
Під теплим соняшним покровом.
Лише знанням озброєні з відвагою ходіте,
Мої солодкі й непокірні діти.
Невтомну силу Мойра вам лишила —
Огнем запряжену, рухливую машину».
Тоді зажевріла цікавістю Гелена:
—
«Як перервав ти блискавку вогненну?
Як заборону Зевса обійшов ти,
Щоб нам огонь світив струмочком жовтим? »
—
«Моє стебло пахуче, мій гранатний квіте!
Твоє зерно буде вікам світити.
Любов’ю поведеш ти велетні-народи,
Що їх під серцем виносиш і світові народиш.
Численні юрби на глухих путях
Любов’ю поведеш у тяжкий бій життя.
І питимуть мужі твою рожеву силу,
Що підійматиме упалих і безкрилих.
Вони потягнуться до сяйва
На твій ніжний клич
З блискучими очима своїх сухих облич.
Вони екстазно в тяжку боротьбу поринуть
І битимуться з горем до загину,
Щоб людськеє твоє насіння далі йшло
В краї веселі, де розтане зло.
В тобі живуть заховано ті сили,
Що перший бунт богам оголосили.
Дай приторкнуть до лон твоїх устами…»
— «О, милий мій… Скажи, огонь дістав де?»
їй Прометей тоді прихильним голосом
Так розповів: — «Коли Зевес у лютості холодній
Задумав рід ваш кинути в безодню,
У хланю розпачі і гнійної тоски,
Коли зібрав у дзбан Пандори
Свої отруєні дари,—
Я іскру вихопив заснулого Перуна
І в тонкий пух очеретини вклав,
Я ніс те золоте насіння неба
Через моря, степи і дикі гори,
Щоб вам веселий факел запалить
І вивести людей з печер темноти,
Щоб дати зброю станути напроти…»
Грім тяжкий — блискавка сліпая
Злилися в грюкоти драглистого, дзвінкого граю.
Когтистий, неземний огонь,
Як блискавичний меч,
З громади людства вихопив гіганта Прометея,
Мов голову відтяв од плеч.
І блиснув діл падучою зорею,
Де зник за хмарою страшний, свисткий польот.
А люд упав, наляканий, додолу.
Забилась у страхові первісно-голім
Ізнов дитяча, стражденна душа.
Розкидало костер. Будови запалали.
Спалахнув досвід, зібраний криваво.
Отямившись, Гелена скупчила жарини,
Щоб Прометеїв дар у мряці не загинув.
Тоді наново узялося людство
За працю вперту, викувану люттю.
III
Оглухлі миті тоскно прошуміли
В забрезклій темряві нічній,
Де мчали неба сили.
Ув’язаний, могутній бранець світу,
Одірваний од людства Прометей
Пізнав уперше біль тяжку одриву.
Холодний, точний виконавець неба —
Носій велінь Зевеса злобних, ненаситних
Гермес крилатий, з ним Гефест покірний —
Сліпая зброя сил Олімпу, —
Вони летіли вартівцями болів
Ув’язаного тяжко Прометея…
* * *
Черкнула слух присутня гостра скеля
Верхів гранястого Кавказу,
І отверділа темрява сліпої ночі,
Рвонулася од світла й одступила,
Обтявши простір наокруг одразу
Ворожим і глухим, затиснутим кордоном.
Густая темрява оддерлася од скель,
Щоб зір побачив тоскні краєвиди
Камінних репаних уламків
Та ще громад, навислих в чорную безодню.
Ярчали дико гостряки зубчасті
На тоскне і теплаве тіло Прометея.
Вони п’ялись ошкірено і люто
В дозволеному світлом, коливному колі,
Поблискуючи сиро гранями тупими
У кров’янистих одсвітах огню,
Що його видобув з притухлого вулкана
Похапливий і згорблений Гефест.
І загурчала пуста верховинна
Підземною одрижкою задушеного гніву.
В оточенні оглухлої темноти,
Що шпаклювала все, лишивши видну скелю,
Тут розпростерся в’язень Прометей.
Гермес
Ти, велетню свавільний, упалий Прометею.
Ти не схотів світити першою зорею
У залах неба ясних і прозорих.
Ти підійняв людський, порожній порох
Із глибини нікчемності і небуття безодень,
Ти взяв огонь святий, діяльністю голодний,
І дав його — кому? — для плазу,
Затявши Зевсові нечувану образу.
Ти непокору кинув, запалавши бунтом,
І ось тепер життям забутий,
Ти будеш катуватися пекельно,
Поки під ласку Зевса не приповзеш.
Я тут виконую його правдиву волю…
Бери, Гефесте, куй залізні кола
І ланцюгами гострими гей туго заятри
Нап’яті м’язи «батька» Прометея.
Нехай ячить, нехай гризе живеє
Незламна хижістю, залізна їдь.
А ви, світи, околиці і гори,
Ви, боги й люди, чуйте всі наказ,
Од Зевса посланий вам на далекі віки:
Нехай ніхто не сміє просторікать,
Нехай ніхто не вчинить допомоги
Повсталому на творчу владу бога.
Гефест
(до Прометея)
Не я заковую — кує висока влада…
Я б відпустив тебе поспішно й радо, —
Та бачиш сам: тут воля не моя.
Мене, як і тебе, несе громохка течія
Невпинної, міцної волі Зевса,
Потужної у задумах і в вироках тяжкої…
Я тільки слухаюсь — я тільки зброя…
А так я збоку: моя хата скраю…
Гермес
Міцніше бий, Гефесте! Знаю, добре знаю,
Що ти готов пом’якшити йому!
Оце така твоя любов до Зевса,
Що крилася затишно у похмурих рисах
Твоєї постаті розчулено-чудної,
Де вічно дзвонить твоє скромне серце?
Зверни ту чулість проти зла їдкого,
Що справу олімпійську під’їда з нутрою.
Воно в ділах шкідливих Прометея
Знайшло собі містечко золотеє.
Огнями випечи його, злютуй залізом,
Щоб зло розтерзане у землю знов полізло.
Гефест
(до Прометея)
Ах, так? Творити зло Олімпові,
Крушити наші плани? —
О, ясний мій, ти взявся за погане!
І коли так, то я готов закути
Тебе не з примусу, не з тяжкої покути, —
А з теплинею захвату, що діло моє праве
Підтримає простору Зевсову державу.
Так знай: — Ось хряск кісток,
Ось затиски залізних кілець,
Що в найживіші жили тупо в’їлись.
На! Закричи! Знімій у непритомі,
Щоб галас твій загас в Олімпі золотому.
Чом не кричиш? Чому не просиш?
Уже сочать із ран твоїх червоні роси.
Я видобуду крик! Проклятий, голоси!
Мовчить, мов темрява затята.
* * *
Тоді почав Гермес лукаво підступати.
Гермес
Невже не бачиш ти, як коло олімпійських богів
Тобі чуже зробилося, взяло тебе в облогу?
Ти випав, наче зуб крихкий
З разка перлистого зубів блискучих, —
Загнилий зуб, що болями докучив?
Куди стремиш на муку од своїх,
Прикутий ненавистю світлою до грані скелі,
Де тьма і хуга б’ються невеселі?
Скажи покірне слово, і назад візьмемо
Тебе в кристальні, радісні едеми,
Де в колі рідних сил,
В змаганні дужих серць
Ти колихатимеш світляний розмах крил
Своїх глибоких дум у ритмі Зевса.
Ти поведеш звитяжний герць
Винаходів міцнішої, мудрішої будови
Для гомінкого всесвіту, в незламності ясного.
Який гранястий чин! Який чудовий час!
Мовчиш? Не хочеш? Ну скажи хоч слово!
Скажи, чого тобі?
Прометей
Одного прагну я: хай Зевс на правді стане,
Хай правду всесвіту відважно обійме,
На людство бідне хай тепло погляне
І зло Пандориних дарунків, зло нахляле
Нехай зостанеться в паралічі німе.
Гермес
Зухвалець! Ти хочеш принизити Зевеса?
Закутий в ланцюги, покори вимагаєш
Од світлого володаря, що силу й владу має?
Негідна думка гніздиться в голові,
Як гад смердючий у багні печери.
Ти хочеш підкорити горні сфери
Своїй істоті маячливій?
Хай грянуть громи, хай забурує злива!
Гефесте, бий алмазного клина
У ГРУДИ божевільного титана!
Хай лопне серце, тіло хай зав’яне,
Хай трісне мозок, маніями п’яний!..
* * *
І грюкіт градом вдарився об скелі…
Холодний хряск дала алмазна паля,
Що в груди в’їлася, мов льоду чиста брила.
Кристали гострі гранями ятрили,
І в муці витяглось закованеє тіло,
Де в грудях кислі болі клекотіли.
І кров ударами плила з-під краю рани,
І гризли скелі бідного титана.
Хрустіли руки — на ногах кайдани, —
Та жоден зойк не впивсь у тьму крем’яну.
Не чула даль стривожена й одчайна
Ні скрику тихого, ні тусклого мичання.
Не підвелось благання, не зросла покора.
Лиш час невтомний, наче думка хвора,
Смоктав у тьмі його затуманілий зір,
А вітер завивав, як лютий звір,
Зашпаклювавши урвиська сніговим льотом.
Сікло в обличчя кристалічним льодом,
І море грохало десь в пропасті, внизу,
Лише крізь хугу пробивавсь його пульсиний гул,
Лише кришив граніт валів сердитий зуб
У тужній темряві під хуртовинний гуд.
* * *
Гефеста і Гермеса не було вже.
Пекло розпороте кам’яне ложе.
Тьма холодом давила і тягнула болі,
І розітнувся перший зойк,
Пекучий, як ніколи:
— О, дикі хаосом, нестерпні муки,
Тоскното смертна в вихорі розпуки —
Ви змішано й отрутно клубитесь у грудях
В оправі образів навальних і марудних.
Од вас роздертими шматками пада думка,
То очманіла безумом, то знов драглисто-лунка.
Вона, мов птах, уражений під серце,
То сковирнеться в льот, то зламано спіткнеться.
О, воле духу — сило несмертельна,
Вгамуй гіпнозом муку цю пекельну,
Щоб Прометей не падав у борінні,
Як бурею підняте, дрібнеє насіння.
Щоб не охляла воля, не зламався опір,
Щоб розтинав покуту, наче гострий топір!
Ти, болю рваний, стихни, перетнися,
Полинь за думкою в безкрайні висі…
Ген там майбуття радістю блискає,
І правда Прометеева дзвенить ласкаво.
— Що він казав? Я випав з кола?
Я відступився божої природи?
Для чого це? Щоб радість мати,
Таку, як має кожна людська мати.
Для радості своєї чи для примхи
Створив людей?.. Я б міг їх не творити.
Міг кращий витвір світу подарити.
Раз міг створити, маю право знищить.
Чому ж повстав за них на силу вищу?
На що братерство олімпійців виміняв? —
На кволу, хлипку глину,
Щоб її Зевс тяжкий плодючим злом проглинув.
В мені ж безсмертна, а не людська суть
Кипить, мов жарка лава —
Чому ж до людства я віддано так
Шляхи свої направив?
Невже за химерію небачених заграв
Розумний Прометей незламно так повстав?
Але, думки мої, куди бредете, станьте!
Над чим кружляєте підкореним крилом?
Невже накажете мені співати вічно
Зевесові маскований псалом,
Коли волає Рок нову підняти форму,
Гарячу пристрастями і свавільно-горду?
А теплеє чуття гуртів людських,
Всі кращі вияви людської статі,
Гелени соняшний і воркотливий сміх…
Ідіть у безвість, мислі недостатні,
Сіяй, добро нове, гриміть, нові часи!
Могутній Прометею, все перенеси
І донеси вогонь крізь болі у світи —
Нове начало, творче, засвіти!
0 ранку сірий, ти не забарився.
Ти не побачиш, як титан скорився.
А серце хлипає і раниться на клин,
Тече туманна гниль з захованих долин
І залива моє дрижуче тіло…
Безодня хижа налітає біло —
І де не глянь — молочний, мутний плин
Тече насичено з невидимих долин;
Туманний морок ватно облягає,
І неодступно очі смокче пустота німая.
Один, без друзів, залишився я.
Погромлене десь скніє людство…
О сльози горечі, ой нащо вони ллються?
Туман проходить, ранок наступає.
Ковзнуло сонце багрянистим краєм,
А ніг закованих у мряці ще не видко…
Та день розсмоктує намітку білу швидко, —
Ось гори ясні гранями устали —
І біль шепоче зморено устами.
* * *
Очувся Прометей і бачить давні скелі…
Отут роями йшли його думки веселі.
Тут виникали плани побудови людства,
І звідси рівновага Зевса виявилась плюскла.
Він тут могутній був і тут розбитий
В оковах витягся на жорстких плитах.
Аунизу громадяться стрімчасті скелі,
І колива туман в розламану пустелю.
Блискає піною в граніт зелене море,
В кам’яних тріщинах кущиться зілля хворе;
Внизу з обламу на облам
Стрибнули кучеряві сосни,
Вчепившись крученим корінням
До сухих гранітів,
До обривів гострих.
Мов килимки зелені, у повітрі тоскнім
Чатинники їх плавають і одбігають віти;
Гогочучи, закружує їх злобний вітер:
Шумують гірким свистом сосни.
А угорі нависились сніги блакитні,
На гранях сонце кристалічно квітне;
У глибині проваль ліси, де в болях осінь,
Й орел розпластаний, немов пощади просить.
Великі очі — що озера зрання,
Сочать сльозами, кров’ю стинуть рани,
А лоб змокрілий під волоссям збитим
Страждання липнучим, холодним потом вкритий.
Та зойки вибухають, — кров стікає в море;
Смертельної тоски немов не переборе…
Тоді схилилась постать ніжна й дужа,
їй голос солодом скрізь муку тужить.
Вона озвалась: — «Мужу мій єдиний,
Поглянь на мене! Я з тобою йтиму.
Пізнай мене, великий Прометею, —
Я вся твоя, як і була твоєю!»
Прометей
Ти, Азіє? Ні, то не ти!
Невже Горгона в привиді чудовім
Твоє лице наділа і волосся буйне?
Невже то вона мені виринує страждання
3 очей чарівних, де сховався Тартар?
Іди од мене! Я тебе не знаю!
Зіниці мої й вуха помутнілі
У мозок мій розпалений і чавкий
Розпечені палі сприймань вбивають.
Здалека бачу я:
Провал в безодню розітнувся,
І крізь пари сірчані,
Що змотаним, синявим димом
Клубляться в голову мені,
Ген бачу я прикутого гіганта,
Що в корчах потрясає кайданами гори.
Він розум свій і палахкуче серце
Поніс, як полум’я, вперед
Перед забрезклим у страхові людством,
Перед зачучверілим у сваволі Зевса
Знеможеним гуртом, якого зло стихій
Під пащею своєю вирощало.
І той титан розтанув у гурті,
Розплавився у тлумові тих чулих звіреняток,
Щоб першим огником озвалось серце їх.
І ось тепер за те —
Я бачу кривавую випарину
Що ріється над чолом Прометея,
І хляби крові, мов скелі драглецю,
Із-під живого серця в пульсах вибивають,
Викидують ударами розбитий біль,
І виринають зойки.
І бачу:
Крізь печери ран жилки синіють
І серце трепихає на виду у сонця,
Що спопелити хоче все живе.
І жовч, як жовтеє молозиво,
Своєю гіркотою заливає рану.
Азія
Мій Прометею тоскний, придивися!
Померкніть, болі, на хвилину!
Це я — твоя любов.
Це Азія простерлась.
Це — я! це — я: торкнись! —
Закований. Торкнутися не можеш…
Вгамуй буруни божевілля,
І буря болів хай ущухне,
Що їх роз’ятренеє серце
Дме конвульсійним смерчем
У дух твій стуманілий.
Прометей
Іди! Йди геть! Тебе підозріваю,
Що ти посланець від самого Зевса,
Що, як і він, скажена й люта,
Лише йому слухнянеє знаряддя.
Підлещуєш отруту, щоб болями упитись?
Я бачу — он розтерзаний,
Як хмара поніж скель грозою,
Опалий дух закованого тіла.
Себе не знаю я…
Казали, що я бідний смертний,
Закинутий, ув’язнений злочинець…
Не пам’ятаю свого я злочинства.
Я бачу тільки, як опале тіло
Далекого на скелі Прометея
Мичить глибоко в пориваннях духу,
Щоб перетятися смертельним холодом утоми.
Подвійне дике катування.
Він липку гіркоту облизує із губ,
А рани шевелять кривавими краями —
Не можуть жовчі облизати…
(опам’ятовується)
Де я? Що тут зі мною? Хто?
Азія
Це я — любов твоя. Я — Азія — твоя дружина.
Заглянь в озерний біль моїх очей, —
Ти їх пізнаєш.
Прометей
(звертає очі догори і хилить голову до Азії)
Чудова, люба, пригорни мене.
Азія
Мій бідний, муко моя тоскна, —
Отрутний день пече і рве незносно.
Розтріскуються серце, здушене надмірно.
Я пазурами власними його на простір вирву.
Ой, світе мій, ой, що ж мені робити?..
У горлі хрип застряг несамовитий…
Прометей
Не убивайся так і духом не в’ялій.
Прикований, я Зевса переміг:
Він, люто кинувши на мене помсту,
Тим самим визнав мою силу гостру,
Негармонійну, кручену, химерну,
Що світ у людських формах переверне.
Своїми вчинками пішов Зевес зухвалий
На поводу у Прометея й людства;
Два плани всесвіту, могутні два начала
Судьба рішучо на вагу поклала.
Він став на злі, а я стою на правді —
І тут прийдешня перемога славна.
Азія
Мій рідний, муко моя бідна.
Допомогти тобі я тільки словом гідна:
Кріпися тілом — серцем я з тобою, —
Ти переможеш у страшнім двобою!
Але чому лютує Зевс на кволе людство,
Безсилеє без тебе, мов болотце хлюпке?
Прометей
Лютує Зевс, ятриться його злоба. —
Він справедливість розумінням ловить,
Але вона не може устояти,
Бо її відганя його гординя клята.
До правди хоче підійти, та — я там:
Зевс перед правдою повинен лоб схиляти.
І тому гнів пече його, мов кожного тирана.
Стрясає ненависть чуття його крем’яне,
Казиться Зевс холодними думками,
Коли в майбуття думкою одверто гляне.
Свідомо мусить він в борні зо мною
Неправдою стояти тяжкою й сумною.
Тому, на себе злостячись,
Зганяє лють на людстві,
Тому й мене затоплює
У глиб смоляно-згуслу
Свойого гніву змоченого фальшу:
Такі шляхи у всіх тиранів завше.
Та не згасить йому моїх заграв-дум,
Нехай, як хоче, рве мене за правду.
Мене заковано несправедливо…
Нехай гримлять Перуни, нехай ллється злива
Огню пекельного на всі усюди, —
їм не спинить любви моєї
До стражденого люду.
О Азіє, солодка, вірная дружино,
Будь свідком правди твердо-бережливим.
Ви знайте, гори хмурі, земле різнобарвна:
Іде розплата кріпка й незабарна.
Ти, синій просторе — етере безкордонний,
Ти, вітре шурхітний і бурями невтомний,
Ви, тварі, й люд, і море невгомонне,
Ви слухайте й вивчайте божеє стогнання:
Стогнати може бог,
Боліти може Зевс:
Сьогодні Прометей ячить,
А завтра він простерсь.
Глядіть, навчайтеся! Моя для вас присяга,
Що вал повстань до неба ще досягне.
Я за любов терплю, за прозорливе око,
Що загляда у даль світів пронизливо-глибоко,
Що бачить перспективу розвитку стихії,
Що крає думкою простори голубії.
Тому я не впаду, не втану без надії,
Хай гнів Олімпу сказом буревіє!
Океаніди
(що прилетіли з моря)
Ми несем тобі, наш рідний,
Запах тонкий синіх хвиль
Оточить туманом срібним
Твій жертовний, гордий біль.
Біль тупіє, легше стане
Од приторків чулих рук —
Хай знеможено не в’яне
Буйне серце, повне мук.
Прометей
Рідні мої, ви прилетіли
В’язня пригріти приторком смілим.
Ви не злякались наказу Гермеса,
Що передав його з волі небес.
Знайте, що правду у небі хоронять.
Зевсу поміг я добитися трону.
Стужі печуть мене льодом за те,
Спалює вогнем сонце золоте,
Гірка негода виснажує свистом,
Крають Перуни бичами вогнистими…
За що? — За те, що йому допоміг!
За що? — Що людство пустив без доріг,
Тільки натяк дав дорогу шукати,
Маючи в небі зловісного ката,
Що люд витягає, мов тонкую струнку,
Що пити дає лиш смертельного трунку,
Що злобно виточує людське життя
В глумі надій, без кінця й вороття.
Цівкою тягнеться зло того трунку,
Що вилив Зевес до амфори дарунків
І передав їх Пандорою людству,
Щоб у недугах йому захлинуться.
Але мигтить із розколини внукам
Огник сліпучий моєї науки.
Він поведе їх в осяйні простори,
Зло ізмете, як буруннеє море
Опір змітає медузного плину, —
Й вигріє світові горду людину.
Вже полохливим крилом оте сяйво
Махнуло до віч, зіниць, повних одчаїв,
І затеплило їм ватру надії
В серці, що прагненнями молодіє.
* * *
І тільки стихнув голос Прометея,
Як зашуміло летом над землею.
Сам Океан старий конем крилатим
Примчав свойого друга розважати.
Колись за гомінким проваллям часу
Вони стикалися в подіях разом
І, як титани, володіли світом.
Боління їх спліталися, мов віти,
В густому лісі, де в’юнкі ліани
Плетуться в кетяги обвислі й п’яні.
Коли звалив у Тартар Кроноса Юпітер,
Як задвигтів нового ладу вітер —
Ладу тяжкого в ковах рівноваги —
Бог Океан узяв собі за благо
Одсунутись набік і над морями ждати
Поки прийдуть титанам кращі дати.
Він на Олімп з’являвся званим гостем,
Далеким боротьби й поважно-простим.
Тепер піднеслося чуття йог’ обережне.
Він пролетів над простором безмежним
Порадить Прометея — родича і друга.
Він думав розгорнути теплую послугу
Затиснутому болем на шпилі Кавказу
Титанові, що Зевса повстанням уразив.
Океан
О друже мій, мій родичу болючий,
Тебе покарано правдиво, але люто.
Чому б то Зевсові покори не схилити
У днях, узорами судьби повитих?
Прометей
Це ти говориш, Океане старший?
Прийшов мене пекти своїм підступним жартом?
Невже не знаєш ти, що гроно богів шарих
Готов я спопелити серця свого жаром?
Невже для того ти прийшов
Сюди на грані страти
Приниженням своїм ще зневажати
Мене, закованого правди брата?
Океан
Ні, Прометею, не образу гостру
Я хочу нести, загубивши острах…
Ні, я прийшов, як друг, тебе порадить
Не плюндрувати так Зевеса владу.
Не слід одному проти сили перти —
Нести себе на глум, на безнадійну жертву.
Зроби, як я — стань збоку від Олімпу
І ти засяєш невгасимим німбом:
Покинь те людство, хай воно, пропаще,
Піде у небуття зажерну пащу.
Нащо тобі борня, коли є мудрий спокій,
Двигучий думами і ясністю глибокий?
А ти стаєш, палаючи бунтами,
Зриваєш Зевсову вогнисту золотану
І думаєш добитися сам перемоги,
Коли громохка міць його й закони строгі.
Прометей
Не муч мене зрадливими речами.
І так мене катують до нестями,
А ти ще сіль отрутну в рани насипаєш…
О якби ті кайдани ланками розпались!
Я не піду на зраду, не скорюся злому, —
Облудна річ твоя мого хребта не зломить…
Як можу я покору ницу стлати,
Коли прорив віків дає знання крилате,
Що Зевс-тиран впаде колись із трону —
І мій прокльон йому, як пісня похорону?
Океан
Що кажеш, Прометею? Схаменися, друже!
Твої слова запаморочив біль недужний.
Дозволь — я між тобою і Зевесом стану
І відновлю порваті гнівом плани.
Прометей
Я дякую тобі за тихомирне серце,
Моє ж луною змирення йому не відгукнеться.
Тікай од мене швидше, Океане.
Зв’язок зо мною, з бунтарем, смутьяном,
Твою незайману, білесеньку сторонність
В очах Зевесових не оборонить.
Я знаю, що недовго буде його влада,
Я бачу день, як Рок шляхом упаду
Поволоче його в провалля аду,
Потягне в Тартар, де вже два тирани
У безгомінні тоскному в печалі в’януть.
Я не бажаю бути за причину
Твого, хай тимчасового, загину.
Океан
Прощай. Ти бачиш сам: я щиро хочу
Протерти муками запаленілі очі,
Але упертістю замкнута твоя воля
Мене відштовхує та йти звідсіль неволить.
Прощай, не згадуй гіркого старого,
Що захотів тобі прокласти на Олімп дорогу.
Прометей
Я на Олімп шляхи, ой, добре знаю,
Та не піду неправди борозною.
О, тоскні болі, ти, пекельна муко,
Як тяжко стриматись на грані до розпуки,
Коли полинна гореч клейко липне в роті,
Коли не сила гніту різко побороти,
Як шерхлим попелом пашіють гіркі губи,
І кров холоне воском, не даючи згуби.
Океаніди
В горніх пустелях тиша панує,
Гори блискучі в сяйві заснули:
Болі затихнуть зморено в грудях, —
Твердість — найвище благо для мудрих.
Легкая тінь на Кавказ наступає.
Ось затихає вже мука тупая.
Що це женеться долиною вгору,
Рухи непевні та вистриби хворі?
Ах, то, несучи пекучеє жало,
Німфа страждає за сміле бажання:
Зевса захтіла мужем сприйняти,
Матір’ю стати його дитиняті.
Вирок Зевеса тяжкий і безжальний
Крає за те її мислі ножами,
Ґедзь божевілля пече її мозок,
Гони її зупинити не можуть.
Німфу нещасну — Йо безпритульну
Гонить світами тоскнота розгульна.
Дочко Інаха, плід смертного тіла,
Ти спарування з Зевесом хотіла, —
Ось тебе муки яркі гістерії
Рвуть невдоволену — тнуть без надії.
Жала спікають невинную цноту,
Мукає болями тіло скорботне,
Дух туманить очмана божевілля —
Пристрасті злої рабиня прихильна.
Бідна істото, чи скоро ввіллється
Благо солодке до ніжного серця?
Німфа Йо
Де я?.. Хто тут? Голос дивний чую…
А ґедзь пече… Його дзичань підджуґи…
Ясніє голова… Мій світлий інтервале!
Свідомі мислі темряву прорвали…
Прикованого бачу…
Прометей
Бідная істото,
Тебе залляло божевільним стопом
Бажання любощів та муки навісної,
Що проростають людською весною.
Ти бачиш Прометея, німфо безневинна…
Йо
Ти Прометей, що відаєш глибини
Усіх світів і серця чоловіка?
Той мудрий бог, що владу мав велику?
За що тебе приковано, титане ясний?
Прометей
Я жарко полюбив творіння власне,
За людство я борнею гордо станув —
І ось закований упав на грудь кам’яну.
Та розлетиться трухлий трон Зевеса.
Рок котить на Олімп тяжкі колеса
Могутніх змін.
Загроза громоносцеві присне
В його липкім насінні,
Що упаде в любовнім безгомінні.
Народить сам володар світу сина
Для свого страшного і певного загину.
Йо
Ти, прозорливче, протинаєш вічність…
Скажи мені мою судьбу трагічну?
Куди мене жене невпинний гін
Під соняшним промінням, теплим і тугим?
Прометей
Пересічеш утомні суходоли
І не знайдеш ні затишку, ні дому,
І буде час тебе охлялу гнати,
І хлине горестів настирний натовп, —
Тоді аж перетне Зевес свій вирок,
Що кружить по землі тебе невпинним виром.
Як сміла ти тирана покохати,
Дитино смертного, де ніжність волохата?
Йо
Я мріяла… Ой, ой, пече мене…
Вже розум туманіє…
Ось думи підняли скажену веремію.
Жорстоко цьвогає, спікає ґедзь…
Ось там за горами прийде всьому кінець…
Біжу туди… Крізь водоспади мутні
Проглядує мені його лице могутнє.
Він таки буде мій, ой, нене!..
(Біжить).
Прометей
Прекрасна німфо, думкою шалена,
В тобі засіється визволення для мене.
* * *
Напругим вітром скелі засвистіли.
Тужний, пекучий гін, мов лезом білим,
Пропік увагу в’язня гір Кавказу,
І голос невмолимий, як проказа,
Плямисто виступив на фоні дум і мук.
Вістун Олімпу в постаті Гермеса,
Як Немезіда, став перед очима
Своїм коварним змислом і єхидним чином.
Його тихенька, пазуриста мова
В’їдалася й пекла, немов тісні окови.
Спочатку хижий погляд, ненаситна лють —
А там розтоплений метал
Його слова у мозок ллють…
Гермес
(До Прометея)
Ну що? Тепер, напевно, ти
Вже не такий запальний і затятий
У боротьбі зухвалій проти нас?
Напевно, присмиріло гордеє блюзнірство,
І розум на дозвіллі мудрістю зацвів?
Мабуть, тепер пом’якшав до Олімпу
Після віків ланцюжного спочинку
Без клопотливих витівок на зло Зевесу?..
Може, й для мене часточку любові
Твоя душа поблажливо несе?
Прометей
Я бачу, ти слуга такий, як і годиться.
Так, я пом’якшав, як м’якшіє розігріта криця,
Коли її болючим холодом затисне.
Гермес
О, бухкає в тобі ще серце ненависне!
Ти на слова, як бачу я, ще влучний,
Як і віки назад, коли на цій же кручі
Твоє ганебне тіло кліщі затискали
І бігла кров червоними разками.
А чи й тепер скаженую ненависть
Зберіг незайману, не пом’якшивши навіть?
Та не сховає слів твоїх олива
Пекельну таємницю, Зевсові шкідливу!
Скажу одверто, в’язню наш лукавий:
Ми розіб’єм тебе на хляк об цей гострючий камінь,
Коли ти слизько хитрістю звиватись будеш,
А не відкриєш просто таємниці шлюбу!
Скажи мені цю мерзку таємницю,
Мій ясний брате, з муки блідолиций.
Кажи, поки не впилися Перунів глиці
В твою печінку брудну і в поставу ницу.
Скажи, якій богині себе Зевс засіє,
В якій утробі виросте отрутне сім’я,
Що зможе скинути богів сучасну славу
Та утвердить свою, тупу якусь державу?
Прометей
Заткни смердюче мовне джерело!
Здавися кашелю костричним перевеслом,
Лакузо плюскла отупілого Зевеса.
Іди на раду з ним — догідливо спіши.
Я чую, на Олімпі вже ваш лютий шип.
Гермес
Ти, бачу я, безумний непоправно…
Прометей
Так, я безумний безумом тим славним,
Коли безумство говорити правду.
Гермес
Не скаженій, мовчи нестерпно-божевільним!
Прометей
Так, божевільний я, бо взявся недоцільно
Із холуєм Зевесовим точити мову!
Гермес
А ти свій сказ легенько притамовуй…
Я бачу, ти доп’яв смаку і насолоди
Товкти граніт своїм нечистим лобом:
Та це ж гімнастика для думки знаменита —
Природу споглядати і так одверто гнити…
Прометей
Радію я, що час такий ступає,
Коли Зевесова чеснота у злобі сконає.
Досяг я насолоди збити глупу силу.
Гармонію брехні, од лютості безсилу,
Зволік на глум тиснучий і м’язистий
Своєю зверхністю і ярістю презирства.
Лютує хижим сказом Зевс — його холуй собачим,
Але покори Прометея ніколи не побачать!
Гермес
Ми витягнем отрутний твій язик
На чисту і одверту мову!
Орел тяжкий ковтатиме повік
Твою печінку брудно-малинову.
Вона невпинно наростатиме
Ізнов щоночі,
А він щоранку лапами хрестатими
Із неї кров поточить.
Громи небес чесатимуть
Твої пом’яті патли,
І будеш ти розчавлений,
Шматовано лежатимеш своїм смердючим падлом
І будеш зойкати, тебе забуде людство,
Нічиї сльози жалістю за тебе не проллються.
Багно думок твоїх спливатиме хлипками, —
Лиш пельку лишимо тобі у цілості лукаво,
Щоб зойки твого голосу, благання і покори
Сягали аж до нас на Олімпійську гору.
Азія
О горе тоскнеє! Мій рідний Прометею!
Мій розум порина вже в божевільну темінь.
Мене в’ялить скорбота незборима,
Мене печуть ті муки, що на тебе хлинуть.
Я все б дала, щоб твій тягар прийняти,
Мій бідненький, мій любий, безсиле дитиня ти.
Мене стискає всю, мов кліщами тупими,
Що твоїх мук не можу заступити.
(До Гермеса)
А ти ще Зевсові посилюєш накази,
Негідний кате, перетлілий сказом?
Ти хтів би перевищити найвищу лютість,
Щоб солодко у ній самому захлинутись.
Прометей
Дружино любая, зміцнися лишень.
Твоя печаль мою відпорність кришить.
Азія
Так, Прометею, це хвилинна кволість.
Тепер підтримкою тобі мій стане голос.
Гермес
А ти б на краще, Азіє кохана,
Пішла б звідсіль, повіялась світами,
Бо споглядання кари помутить твій розум,
Зотліє серце та охляне розмах
Твоєї мислі, стятої тоскою —
І тоскне божевілля сяде, як оскома.
Гляди, могутній Зевс непослуху не простить:
Ти ще розіпнеш даль жіночим зойком гострим
За те, що спілку склала з бунтарем зухвалим…
Азія
Хай робить, що захоче — легка мук навала,
Коли страждати вкупі із любимим:
Пурхне тоді тоскнота, мов за легким димом.
Ти раєш зрадити його у тяжку хвилю,
Забути серце чуле і всю постать милу?
Негідний вчителю, пораднику лукавий!
Дружина щира — тверда наче камінь.
Вона й у стисках смерті вірою не зрадить.
Вона розкриє вінцями свої гарячі рани.
Мій рідний Прометею, у тяжкім двобої
Тебе не кину я — повік буду з тобою.
Гермес
(до Азії)
Гляди, я попередив! Кайся, знай, на себе,
Що не послухала приписів неба.
Прометей
Дружино змучена! Ти ланцюгом любові
Прикована до в’язня на тоску віковну.
(до Гермеса)
Зникай же пропаддю, тупий холуй Зевеса!
Ти неспроможний бачити шляхів прогресу,
Що з правди Прометея вироста широко,
Усталений навічно неминучим Роком.
Виконуй же завзято своє негідне діло,
Щоб груди Прометеєві у стогонах ходили.
Але я бачу крізь блакитні гони,
Як людство у борні за поступ не холоне,
Як дим виткий стає над городами скупчень,
Як потом праці, гордим і блискучим,
Вкривається чоло, думками оповите —
І я радію, бачачи мій витвір!
Нехай же болі б’ють, мов хвилі пінні…
Он мчить орел у злотному промінні,
Піднявши кігті, падає на груди…
Холодний смерч мене бичами студить.
Кавказ трясеться. Кругла баня моря
Валами грізними стрибає і говорить…
Зіщулившись од жаху, ген погнуті сосни
Свій свист розносять тужно і голосно,
І день, роздертий муками, ячить думками.
Спадає тінь орла на тоскний камінь, —
Але за гранями тоски, за гіркими віками
Ген бачу, як могутнє тіло людства виникає.
