Валер’ян Поліщук – Сучасне місто: Вірш

Я, мов Верлен,
Тиняюсь день у день
По тому місту залузаному,
Де сухоребрий кінь
Кінчається посеред вулиці в конвульсіях,
Підтікши власного сукровистою сечею,
Дригає на брудному снігу ногами
Проти золотого архангела
З мечем
На міській башті.
На ній уже п’ять кінців червоних
В різні сторони світа.
А через вулицю,
Скулившись,
Швидко
Ногами
Мигає
Хлопчина з яткою (пиріжками):
Він думає, що од міліцейського утече,
Забігши десь у двір закутками.
Пиріжків на вулиці продавать не можна:
Буржуям лишень —
Послуга.
«І справедливо», — міркуєш,
Бо твоя кишеня
Порожня, як і шлунок.
Куди ти з ним?
Ах, правда,
Ти несеш його так бережно й спішно,
Немов букета той з червоною зорею кавалер —
(Гадаю, военспец),
В столовку з написом У. С. С. Р.,
Що носить назву «Жизнь».
І так просто мрієш ти його напхати
Пшоняною з лушпою кашею…
Наївнеє дитя!
А стати у кривулю з людських тіл
Забув зовсім?
Уткнувся, став — міркуєш,
Як вирвати позачергово
Клапоть ячного хліба,
Що жовтими ікластими гостяками
Сміється з прилавка до тебе, мов зубами.
Одпихаєш діда, що тиснеться так само
В борні за існування.
Проте не слухаєш, вхопив і — втікача.
А тут народу: не можна розминутись,
Наступаєш на білі латані пантофлі (хоч і зима) пристойній дамі
І глузливо кидаєш:
— «Нічого — тепер революція!» —
Неначе виправдуєш сам себе,
Що не зумів розминуться.
А потім якось тяжко стане
І гірко на душі, як в роті,
Що ти їх ображав.
А за що? Образи нащо ті?
Не я тут винен, а місто безглузде й брехливе,
Що завирило, мов потоком злива,
Мене, маленького жука.
А день по дню зника,
І, мов Верлен,
Як ніч, так день
Різноманітно жебраєш по місту,
Щоб попоїсти.
І в сірому витті нічного вітру дряпатого
Прокрастися спішиш додому з дарового театру
Попід високими без електрики містичними домами,
До шорсткої і близької колдерки, мов до мами.
А як селянського життя занадто стане жаль,
То при світачці сядеш —
І пишеш пастораль.