Валер’ян Поліщук – Водяні лінзи: Вірш

Високе небо. Барвінкова блакить.
Із пристані ваш прямовисний погляд
Занурився у скло лагідне моря.
Лише горбочки невеличкі коливкої води,
Перебігаючи й ковзаючись місцями,
То збільшують, то зменшують бугристе дно,
Розтягують і мнуть підводний камінь,
Замулений у попелясту слизь.
Криштальний промінь сміливого сонця
Ляга, ламаючись на дні узором перебіжним,
Немов світляна крокодильна кожа,
А то, мов леопард легкий,
Плямисту шкіру, цятковану кружалами із зайчиків і тіні,
Тре, вигинаючись, об підводний камінь.
Лагідний похід водяних горбочків
Кладе ледве вловимі лінзи на поверхні,
Що викривляють правду, мов графини повні,
Що деформують обсяг, і камінь угинають
Та кплять гумилястично із випадкових риб
І вщент мотають нерухому флору
Морської тихої трави.
Так невгомонна й коливка поверхня
Веде химерну, промінисту гру
У горілчаних товщах
Скла водяного
Під сонним подихом небес.