Валер’ян Поліщук – Вона: Вірш

Немов телиця йде
І коливає звільна пругким задом,
Ступаючи чуть більшими, ніж треба для ґрації ногами.
А сила мяс на стегнах
Таїть теплінь і м’якість,
Що аж просяться: візьми, впірни –
Потонеш і геть усе забудеш.
Подивиться вузенькими миґдалями очей –
І заблищать немов черемхи чорні в маслі,
І аж утопляться в пухкім лиці,
Де щелепи розвинуті сховалися у підборідді
На ділі ширнім за вузького лоба.
А тонкий ніс посередині
Воскового нагадує у манекена,
Або у суздальських ікон
Мальованих анфас.
Здається, образ непридатний,
І все таки нераз
До тонких і червоних уст
Я, завмираючи, уста свої прикладав,
Немов би зрушував одвічну таємницю,
І заглядав з солодкою цікавістю
У проріз блюзки на грудях,
Де перса білою рощиною униз спадають,
І пригортав до свого тіла
Її все тіло так, щоб ціле відчувати
Од голови до ніг.
І руки Тиціянових мадонн,
Немов би клаптики фланелі,
Намочені у теплім молоці,
Так ніжно притулялись до моїх ланит,
Що я ставав сосудом радости,
Готовим розіллятись,
Бо частку своєй душі передав до неї.
Мій пол хотів знайти у ній майбутнє звено
До ланцюга в глибінь віків
Із мене й предків –
Тому її люблю.