Валер’ян Поліщук – Жовтень: Вірш

Вагон постукує, як серце унизу,
Коли душа захлинається жахом,
І, немов розгніваний
Везувій,
З махом
Летючи,
Сопе паротяг.
Ускочили в осінній ліс,
Як хлопці у горох,
І наробили бешкету.
А хтось, напевне сторож,
Гнався й гукав,
Забігаючи кругом здалека,
Розносив рокіт,
Як горіхзд в збанку просторів —
І все дзвеніло полив’яною луною.
Жовтогаряче листя,
Немов жартома дівчина,
Відпихало з солодким посміхом
сонячний блиск,
А з того — у вагоні ставало жовтого
сяєва,
Мов у кошику з помаранчами.
І думалось: то ж ми ускочили,
як паротяг,
У вогкість замріяно-жовту
Городів Європи,
Сколихнули,
Ступили у драглі насичених
гнилизною кварталів;
То ми гукнули,
Щоб сірома повстала
І Жовтень запалав
На світових полях,
Рубінами заграв…
Вагон.
Під вечір.
Рельси біжать вперед на захід сонця,
Як два гострих промені
З червоно-металевим полиском
Із кожного мого ока.
Вони прошивають сивий туман —
долину опалову.
Встрягаю зором, мов стрілою,
У мозок хмар,
Що препаровані лежать
На скривавленій тарілці неба.
І увижається, що шпиль на Ейфелевій
башті
(Ще й зірка на чолі)
Плащем обкинувся червоного
прапора
На вітру
І гордо став у позу,
Як лицар, оглянувши поле:
“Усе поборю!”
А як кордон пересікли —
Сичало панство
Клубком голодних гадів,
Що обложили нас кільцем ненависті.
О, сила породила вже гіпноз —
І зачарована кобра
Спиналася, щоб танцювати:
Та новий маг
Заграв на комишеву сопілку.
І шпигунів удав покірно ззаду повз.
То світовий приходить Жовтень.