Хоч лілія: журба на серці! — вірно
відведена земля коханню.
Як смертний відголос, як з болю звірми,
горять гілки та притихають.
Дощі — квітинку спочуття закриють,
мов свічку кармазинну: в сірість…
мов душу мучити чию ж, безкрилу,
по хвилях повели, бо вірить?
А, побиваючись, ломити пальці в небі,
корою крейдяна, зосталась:
береза — свідок! і посіє шепіт,
посіє сльози жовті жалість.
Що зойки півзірок безтямно губить
блакитній вірності при грудях,
хоч буря щастя — до крила голубки
моєї, мов тюльпан, потрубить.
