Я — тінь, лежу на дальнім безграниччі;
троянда, мов огонь, на грудях.
Лежу, і небо, що ридає ввічі
крізь рясноту: краса нелюдна.
І руки пронесло, не як убивець,
між сонцем дерево і мною.
Зелений шепіт! море полюбитись
душею хоче голубою.
Я на шовку, що, земле, для недужих
шумить, найнижчий, до сердець…
де викохала і квітчаста будеш,
де казку дерево пряде.
Лежу, бо вже, як птиця під грозою,
при небі серце не стріпнеться.
Розлука без квіток, і скорб загою,
коли відхиляться тенета.
А їх же й море криллям кораблиним
не розрива в чаїній скарзі.
Кохана, ми до стрічі не прилинем,
єдина — рідна, очі карі.
То вже мені святі пелюстки сонця
обсипляться крізь ніч навіки.
І без зірок зоря, і все спросоння
порушиться в зелені крики.
Одно мені тепер — лежати в смерті,
німа галузка серце мучить.
І лиш лілеї, як любов, відверті,
як сон, схиляються й співучі.
Вони біля хреста, на добрій грядці,
де все безлюддя біля моря,—
подивляться на скорб, і вітру раді,
словами неба поговорять.
