Тишина, і чути: серце вдарить
в ребрах місяця прозорих.
Ми б мирилися, самі, найдалі —
від зневаги і розорів.
Для причастя поряд правда: збрати
часточку огню, при чаші.
Чи згадаєм гіркоту з образи,
що була? при вікнах наших.
Гори: сині, бережуть престольність
над огнистий цвіт Іванів.
Душі — чи прийшли з грози достойні,
чи криві, як доля в’язнів?
Туга топить гайворонів кархіт,
як стара дзвіниця тінню.
І тополя стала: приласкати —
зоряницю з рос невтішну.
- Наступний вірш → Василь Барка – Вечірня звітність
- Попередній вірш → Василь Барка – Наближення розсудів
(Оцінок ще немає)