Ми тужити станемо потойбік —
про вечір’я браток звичних…
Повелілось: кров до їх подоби
вже очистити на відчит.
Доп’янивши, жар іржу зоставив
на лади чуття текучі —
в серці: скарбівниці неба тайній,
що до вічности прилучить.
Серце — океан; річки жоржинні
повертаються з відбігу.
В течіях душа домує, жити —
жертву сповнити обітну.
В течіях кровин, в іскризні кращій,
ніж летить зірчаний розсип:
все — в прибої, сполохами вбравшись,
все — домує, з сонця росить.
Все — в біжучих зореничках теплих,
кладених, як моря бризки;
все—домує! все, як потопельник! —
до хлібини сонця близить.
І призначено: в зіницях братки
повторити світлотою;
все — в багатті! без гордині втратних,—
де човни життя не тонуть.
