В грозі нещастя ні бджолине серце
невже при небі не здригнеться?
Подруго! в час, як яблуня примеркне:
відбуде — догорить планета.
Погасне в нежитя листок останній
надії! світло на труні.
Подруга при морському колиханні
надійде знов погомоніть.
Про це мені, немов краплина, зірка,
в бездонній погасавши скорбі,
докрикнула, все жду — кохана вірна
вітрила приспіша нескорі.
Приходь! ніколи душу не кривавив
такий відчай: як з моря рине.
Бо вже ні сонце не знаходить правди,
ні серце бджілки безневинне.
- Наступний вірш → Василь Барка – Сподівання корабля
- Попередній вірш → Василь Барка – Земна минучість
(Оцінок ще немає)