Я сам не знаю! з каменя німого
пісок не процвіте в барвінок.
І вже при скельнім острові до нього
накличуся, де квіт не виник.
Бо ти, єдина до розлук некрильних
ще додала німу: це — зустріч!..
Від неї, в небі мов, гаї горіли,
мов ризні — при лазурнім люстрі.
Все набіга похмурість моря бризна,
а сонця річ не перестане.
Ох острів чайок: вісточок вітчизна,—
і все без тебе не кохане.
Та часом вітер приласкає серце,
гілля без крови погойдавши.
Це айстрове, чаїне, це — трисестре
прощання з острова назавжди.
