Минати повноліття, біле — смирне,
журбою любе з острівців.
Височину, що бачить серце, зриє
негода! прагнемо звідціль.
Не в самоцвітів спломеніє гранність,
як тут посвітлено в щоглинок.
А з ними — жаль: бо, сирота, пристане
до нивок мева нещасливих.
Обіруч барву незабудок кинув
шуміти в скелях берегів —
нам океан: над гордість соколину,
провістя з срібности зростив.
Але сердечніше та дужче з болю
розлуки, в голубизні, мимо —
вітрило: зветься сонцем і любовну
журбу збирає! сповнить милость.
