Від пророцтва позов не притихне,
з верхогірости, при морі —
близько, де оскарження чатинне
відгрім по грозі повторить.
Не примовкне білою струною,
в бризк набігши проти чайки…
враз розіб’ється і над тобою
в димі дужчик семичасний.
З книг надхмарних світляні обличчя
стережуть вечірній спокій;
і над скелями і скорб каплична
з маківок росу покропить.
Через воддя, що відзеленіє,
де лани примар з югою:
посвічнить! — мов свідчення безгнівне
над полинню гробовою.
В груди вже провістя, вже загравне:
з вечора; розлука звідти.
А поранений вулкан згоряє,
руки в небосвіт підвівши.
