Множена, як і тривожна, входить,
розливаючи згорання —
воля моря! коло тебе в подих
повені, мов зелень, звана…
Відкриваючи й твої недавні
спогади, що перейшли.
Я не чув, бо з кручами найдалі
розділя пожар ялин.
І тепер — неначе скеля стигне
в мох! то домовина в горе…
Де привиддя вічно негостинне,
мечеться, з негоди зморне.
Раптом чайка, крильцями висока,
в трепеті спадає, з тайни —
провіщаючи: твій сон в оковах
весь лампадками рознятий.
