Не змориться! все — в пристрасті, зелене,
прозір’я з бризком не згоря.
Ображене: як гримне келех, ледве
й рибина й райдуги сестра…
А скелю, мов утопленою поїть —
захлинутися в хвилю лиха!
Колишеться мені сльозами повість
на грудях, сплесками прилита.
І кружиться по крові, воплем бивши,
вкидаючи в ридання сонце:
воно, кохана, крізь туман, любіше,—
дозріє з моря! в зілля сонне.
І розкувавшися, шкодує гірко,
де тиші від гробів не скрушить:
де ти, лілеє, ти — вітрів сирітко! —
до скриньки нарікань бризкучих.
