Став океан: витрушуючи килим
при палях, бризно! — й змеженіє.
Тоді зусиллям точаться некрильним
пливкі медузи в струм’я свіже.
Чи пружаться в безкровну парасолю,
чи вицідять струмки відметні…
Крізь видність моря, мов верба, високу —
поволі віються, й крізь темінь.
А тонко повростали безколірні
в глибизну — ниті, слідом вившись.
Торкнися: вжалять! сторожа озвірність,
мов кропива на кладовищі.
Бо це — біди подіб’я, що прадавня,
на кожній хвилі дожида.
Аби не сон! прошепчемо з страждання
хоч пісню: все-таки життя.
Із нього, від прибою, рута стеле
стрункому світлу на розливі —
стежки до мальвок, де дитя веселе
ходити вчиться й листя хилить…
Де в крузі кармазинних кров’ю, в згоді,
палає голос, мов пророчий.
Я втішуся: однаково, чи вродять
медузи — в моря на сорочці.
Однаково, чи й ніч! душа в ножевнях
терпіти тьми потворства звикла.
Але вино від сонця — ним блаженна
і квітка снів: як місяць, квітка.
