Завіє моря корогва грезетна,
захоплюючи синьолистик.
А берег неба, а лазурні зерна
піску, як шовк, тобі всвітлились.
І пропливають хмар будівлі мрійні,
грозу в скарбницях приберігши.
Тоді потужим, бачачи в гремінні
морському долю пташок грішних…
Мов тіні наші в іспиті земному,
де груди крізь біду кривавлять.
Дихання сонця! не дозволь нікому
померкнути в злоби в проваллях.
Мов полум’я з трояндних куряв ясне;
сопілочок найтонший стогін.
Злетить сповістя! в просвіті настане:
ланами лірок бурю сповнить.
