Чуття — мов сполохи від стінок скойки,
зриваються, в горіння йдучи.
Уже хоч клич, не вернуться ніколи
рікою з спогадів найдужчих.
Немов дзеркала ожили, зідхнувши:
чаїнку віднести тужливу.
Там стануть небеса, рожева дужність,
кигучу брати до відпливу.
Домайоріє мла бузків потойбік;
гордившись, корабель відпінить.
Скорботу в попільних валах потопить
і скаргу в сонцевих терпіннях.
Проте, як вільна, сівши — крильця довго
над хвилю підніма: дві пісні…
отак і серце! з неба молодого
їй полум’я живе провістить.
