До черевичків, повниться в кришталля —
межа: де справжнє чи уявне.
І ти до неї в надвечір’я стала,
і ввік діброва не прив’яне.
Немов замок межі — самотний камінь,
чи дружні вернемось, і діжде?
І все згада, але не віддзеркалить
глибиння: в шепоті побіжне.
Вітрам не відрида журба, ні вербна
скорбота, глибша за струмок.
Чи в громі суджено з дощами: треба
відмін — кохання квіт примовк.
З усім я попрощаюся при сосні:
що тільки з річкою поділить
від неба втішення, мов сльози — прості,
мов голоси пісень весільних.
- Наступний вірш → Василь Барка – Зеленість руток
- Попередній вірш → Василь Барка – Чи звіється плачем тоді, чи сміхом
(Оцінок ще немає)