Човни вгортає в димовинні болі —
розлука! острівок — збліднів.
І голуба орда, як ще ніколи,
кипить коліссям хвиль до ніг.
Якби ти вийшла! не в громи щоразу
закутується камінь мокрий.
Чи тяжко був човна твого образив —
прибій? нещастя бризний окрик.
Чи південь сизий не навів зловісне
дощів’я мов досаду дрібно?
І птиці не з могильністю — а вісті,
що руки простягає рідна.
Нема тебе і вже гілля поникле,
і чорні голуби, крім двох.
Хоч океан з труни на стежку крикне,
не слухай! — лілії приводь!
