Чи звіється плачем тоді, чи сміхом,
як зникнеш літа ряснота?
Присутнє світло біле не притихло,
прийми: над озером віта.
За руки візьмемось, моя неділе! —
вже море промовля коронне.
До синьоцвіття хвилями врадіє,
і серце, з пісні мов, пригорне.
Спалахкотить ліловість, як посвята,
вся — готика, вся — надпрестольна.
їй доторком огню не перестати
при моря сповіді ніколи.
В гаю горіння, барвами рідніше,
подивиться до джерела.
Я знаю: нам, що сонцеве — не грішне,
та що цвітинка прихиля.
