По карнизах світла — дощик ходить,
сизими руками сіє…
Випити ж, душе! згубивши гордість,—
зілля моря невесільне.
Все — злетить, над жовчну зеленизну,
вибух сивий: розбивати,
ніби в кару, кручу серця бідну,
з болями через обвали.
Всюди твій несплаканий пристанок
видно над ланами моря,
серед огнища плачів, що брано —
з бурі: в грудях відговорять.
І повтори кружністю поткались,
бігши — скойку заливати.
До гробів горить небесна жалість:
обмива в собор посвятний.
