Це все, що йде — по передвістю йде,
на озеро, на несмертельне…
Це все жоржинне: сонцю не бліде:
тут не забуде вже мене.
Не темнене на зраді з океану,
ласкається між нами зразу.
Пташа біди в годину окаянну
за смерчами синіє сказу…
Розділено! і сплачуть неминучі
потоки з вічного вулкання.
Вишнева мрія при бджолиній тучі
всміхатися ж не відвикала.
І ти до неї в молодім віночку
високого, мов день, кохання…
На брамі зірки вже відкрити хочу
ласкавість, що була остання.
На гріх проллється голубе прощення,
невмисний, мов сновиддя птаха;
безмежності в степах зірок привчена
розвидниться душа при хатах.
І вже до тебе з-за серпа розлуки
через морозну вічність горя,
докрикне кров’ю,— хоч прибій не слуха,—
ніяк ридання не прогорне.
Біда це все журба, що я без тебе,—
а де не без небес пройду,
мов грядка добрих арфок — цвітом тепле,
незнане промовля в саду.
То як же витерпіти, як не в ниві
зеленого під снігом болю
ключі згубити від зірок щасливих
і в колосках знайти з тобою.
