Це знов при сутінку з вершини
в куток камінний самоти:
ти наче в зірці станула шипшинній —
мені до серця процвісти.
Не на Великдень райдужна росина
горіла сергою троянді,—
як ти ласкавістю від уст немінна,
і до непам’яті ми раді…
Тобі неперестанно біля шибок
промінні прядки туркотіли,
що в сонця з рук, коли стріпнулась, риб
на ніч примовкнули колісьми.
І кожен порух слова, що від тебе,
хоч в льолі шепоту родилось,—
в душі, мов солов’їна гілка неба
від припурху гойдала сміло.
Любитиму тебе, хоч ніч, мов камінь,
до серця в смерть мені повисне.
І в море я впаду, блідий руками,
на дно лежати ненависне.
Чи на корі під ланцюги залізні
відкрити дух під стріли з лука,
то тільки прошепчу: “Від квітки бризни,
сердечна річко,— спрага в муках!”
Чи під склепіння суму з павуками,
в іржавий морок від замка…
кайдани в очі спогади б гуками
про тебе, як огонь, тремка.
То чую, що душа гіллясто в вічність
всю світну силу голубину
тобі на груди прикликає в стрічі,
і кров’ю від палання згину.
І навіть ворон світу — без зідхання,
що вирива зоря в лілей,—
нехай сіда на серце, бо, кохана,
нап’ється він, забуде зле!
Кохана, радости вінцем видима!…
під шумом від берізок скромних,
мені,— знеможена з огню очима,
рукою проведе по скронях.
