Монастир сузір’їв: став — надсвітець:
ми в недолі заблудили.
Ясен жде, як ченчик; заповітне
море рветься в брами блідні.
А, під кручами, чи знов побачу,
хоч би привид над труною?
Човен: чий? на глибину рибальську
сплив — смиренністю дрібною.
Завжди в морі, при живій пожежі —
згадка про спасенні сили…
Порадіти! до хаток блаженний
зіркостан руша схилитись.
На розп’ятті жеврить, по надгір’ю,—
в сонця й місяця, як цвяхів:
рана Спаса! біль скрапає; й вірну
келію веселки святить.
Став на роздоріжжі всесвіт — бранець;
розпинати, склявши, будуть:
наче тінь Христа, в страшне прадавнє
мучення — з нічного суду.
