З кручі велетні високозначні,
ліктями сухі, приступлять.
Мучаться — герби з гордині взнавши! —
а кора на грудях трухла.
їм жива вода, в долоні брана
з віяння, жива й дощиста:
до трилистя разом позринала
в плач! — між тінями сточився.
Погляд білозірчатого в святцях
ченчика живої віри:
враз прорвався, мов свіча віяста,
знов, до кротости привівши.
І заслони спалено! в безоднях
тучі докінчили мандри.
Сині храми: світляна господа
в небі — хрестик правди брати.
І
Мох — руками старчими застеле
камінь, як забуту кару:
там, шипшино, висохлий скелете! —
впавши, сохнути до краю.
Віднесе потік, думками добрий,
десь на острові дотліти:
поруч, при відчиненому морі —
найсинішому тойсвітті.
Поприходять смерчі по глибинах,
колючки твої розточать.
А процвіття? — де зірки любила,
не померти в їхніх очах.
Поведуть і образ твій кущами
в силі квітня проти снігу…
вже предвічне сонце провіщати:
брості з смерти провесніють.
II
Виростає в олтарях соборів
многосвічничок: смиренність.
Сестро бідна! що недоля зробить
з кров’ю в темноті посмертній?
Голоси приносить вірна річка,
версти голубі розбивши.
Де ж ти? грозовиці приграничать
розцвіток,’ тобі найближчий.
Де впаде і камінь помолитись —
на коліна, в скорбний вечір:
так жаріє з висвітів прилитих
келех і тернок вінечний.
Крини всім на сторони чотири
білоусто в світ говорять —
що пречиста терпить безнемірні
болі: за віки від горя.
Розгориться з моря в груди присуд,
і гробам ланцюг розрішить —
сонце! то на цвяхи сам повиснув
за убивць — один безгрішний.
