Прибралося у прапори страшного
страждання, клонячи до шляху.
Так душі босі стануть при часовнях:
відплакати погибель скляту.
З вина й огню китайки посвітлившись,
листок спадає: мов півзірки…
Нешумністю серед нещасть миліший
для місяця, що зміг прозріти.
Галузка, як рукав, тоді до болю —
нахилена під небом, тішить.
Кому сузірні течії з собою
приносять спокій найсвітліший.
Як міри здійсняться непроминучі
при іспитах живих, то прийдуть —
земні дерева: справедливий чути
собі на сурмах сонця присуд.
