Буяєш! а чи рухаєшся тільки,
рожаїсте, чи вже й чуттєвість —
розпалена в тобі, як смолоскип: схотіти
квіток, хай пахощі простелять?
Мов місяць — світло, що в тобі зглибіло;
відчує океан: так нива
колишеться без нашого боління —
з собою чайку полонила.
Все — рідне, в хвилюванні свіже завжди,
як смуток плектри, що в підпаска…
Вкривавленому серцю втіху знайде,—
клопочеться, без зла спіткавши.
Я сам; відбуто скорбі! порожнечу —
німу, пісок горючий сточить.
А тайно квіття в тишину чернечу,
з гілок чуття, зроста святочне.
