Судний океан, збілівши в очах,
бився з тьми — аж бризк на місяць.
І розлам’я дому, як зволоччя,
хвилі на піску розмістять.
Побула на радість мила хатка;
ось — віконце шестишибне…
строщено, мов сизий звір пошастав,
де будівля в бурю згине.
Бач, ліхтарня, як сліпець померлий,
скойкам полиснить байдужна.
Малиновий килимок і двері:
водорості їх додушать.
І ляльки дитячі вдрузк розбиті,
мов з війни безмовна каліч.
Побілив на смерть солоний бризкіт,
не жалівши їх, ласкавих.
Строїв хто, житець необережний,
хатку на тремких основах?
Так — і стан душі: чи мрію вдержить,
де підпора їй марнотна?
Чайки проз годинник сонця вдарять
розпачами крил вечірніх.
Бережім свій острів! неба радість,
на твердині — в світі мирить.
