Судилося: огненністю в надпростір,
і добрістю в надчас горіти —
хай ця билина, порадівши, просить
від неба! від землі: в корінні.
Свою корону з рисочок рожевих
крізь блідність викружить зірчасто.
І пахощ віє, бравши обережність
бджоли: життя собі вінчати.
Мов зірки дно, в розводини барвисті —
всміхнеться, хоч не прощебече.
А випромінить радість! і повинні
почути колоски чернечі…
безгрішні, наче звіяні від скрипки,
світити в межі на неволі.
Буяють! вірять: ні на скрик не скривдять
до смерти і роси живої.
