Розвихрені півкружно в надбережжі,
чаїни мчать! мов до святині.
Світнуться сиво: з моря, обережні,—
й з мого нещастя сповістились.
Усім похмурена біда, зібравшись,
ласкав’я в світі скам’янить.
Але смиренного братерства скарбність
відкрий при колосках ланів!
Ти — зближеніша, ніж фіялок погляд,
крізь пахощі! та небайдужна.
Коли розлука — кров: як мальви сходять,
огненно забирати здужа.
Що доля віддана в провісний празник,
від моря промовля до рідних…
Нам неминуче полум’я призначить —
зрости при знайденій доріжці.
