Як майоран, розхідно досвіт бризне:
серпневий жар! коли й кохання —
до тебе на огненну правду вірне,
і в похорон земля не звана.
Розпломеніли в звід круги з обручки,
мов шлюбної: з вином, з вінком.
Потойбік дзвін обізветься — розбудить
найближчі душі, стрічні знов.
В сердечній тихості сім’ю воскресну,
всім наділивши світло, зладять…
Забувши, хто кого образив спершу,
забувши і змії нещаддя.
Свіжіє! сили джерело не спинить,
і радість — від берези подув.
На грядці зріст біліє, з квіття спільний,—
і в ніч не прив’ядає зроду.
З тобою в степ — мов крилами напроти
примари: де згаса бездітна…
А океанний хід сузір’їв кормчих
для всіх від суду спломениться.
Із любістю лілеї, світ — святиня;
мов церковця зогріє людність.
В серця зворушеність невисловима
звесніє: до братів звернутись.
